Петро Лущик - Галицька сага. Невиправдані надії

Із цим Михайло Смоляр і відбув у п’ятницю першого вересня до Кам’янки. Прощання з батьками було щирим, з братом Костем – холодним, радше формальним. Щоправда, це вже сталося на залізничній станції, куди Михайла відвіз молодший брат. Вже сідаючи у вагон, старший Смоляр востаннє подивився на Костя. Той сидів на бричці, чекаючи того моменту, коли від’їде потяг. Та лісова розмова якщо не посварила братів, то остаточно зробила їх чужими. Якби не склалися його справи з «Двуйкою», завдання котрої він не виконав, Михайло дав собі слово більше ніколи не переступати поріг будинку на лісничівці.

Він не знав, що вже сьогоднішні події посприяють, щоб він цього слова дотримав!

Вранішнє сонце піднялося над східним горизонтом і сліпило очі. Воно пробилося сліпучим промінцем крізь вузеньке віконечко довгої червоної будівлі і утворило на давно не митій підлозі яскравий зайчик прямокутної форми, що повільно переміщався вузьким проходом, по обидва боки якого стояли двоярусні нари. Сонце розігнало одвічну у бараках темряву і відігнало її у найдальший куток. Посвітлішало, але цього не помічали люди. Вони солодко спали на нарах, не підозрюючи, що уже наступив день.

Сонячний прямокутник перемістився коридором й освітив ще молоду людину на нижніх нарах. Чоловікові було не більше тридцяти років. Молоде, досить красиве обличчя, заросле давно неголеною щетиною. Коли сонячний зайчик забрався на обличчя, чоловік зажмурив очі, неначе хотів відігнати геть непрошеного гостя.

Коли ж це не допомогло, молодий чоловік повернувся обличчям до стіни, а спиною, відповідно, до зайчика, але майже одразу повернувся назад. Відкрив очі, але зажмурився від сліпучого світла.

Дмитро важко підвівся, сів, звісивши босі ноги. Він ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Повернулося щось нове, незвичне, давно забуте, нагадало про себе.

Дмитро повернув голову. Його товариші мирно спали, посопуючи, а дехто похропуючи.

І тут Дмитра осінило: сонце вже встало, а їх ніхто не будив. Це було щось нове, майже неможливе, принаймні за весь час перебування його, Дмитра, у концтаборі (а це не один рік!) таке траплялося вперше. Щось надзвичайне мусило трапитися, щоб охоронці забули розбудити в’язнів. Ні, це дійсно неймовірно! Чому не розбудили? Проспали самі? Оце вже ні! Швидше вони самі не досплять, але не забудуть підняти в’язнів на годину, а то й дві раніше. Щось не те.

– Василю! – тихо покликав Дмитро. – Спиш?

– Уже ні, – почулося зверху.

– Злізай вниз.

– Дай виспатися, – заспано благав сусід. – А то зараз почуємо «Wstawac, swini!», і вся радість життя зникне.

– Не почуємо, – відповів Дмитро. – «Ожел бялий» заспав.

Його співрозмовник нічого не відповів, хоч Дмитро і чекав на відповідь. Натомість Василь з’явився власною персоною, спустившись вниз. Сів поруч.

Вони познайомилися і подружилися вже тут, у таборі. Хоч кожен рятувався як міг, але переносити нужду краще разом.

– Ти про що говориш? – недовірливо запитав Василь. – Хіба може Камаля пропустити такий історичний момент?

– І тим не менше. Сонце вже високо, а нас ще не будили, – стояв на своєму Дмитро.

Василь замість відповіді подивився на заґратоване віконце. Дійсно, у такий час вони, в’язні, вже мали б поснідати тим, що повар чомусь гордо називав їжею, і розбрестися по роботах. Так було завжди. Тільки не сьогодні.

– А яке сьогодні число? – запитав Василь. – Може, у них якесь свято?

– Може, Мосніцький помер, – з надією припустив Дмитро. – А ще краще, Костека підстрелили.

– Розмріявся.

– Та тільки мріяти й лишається.

Василь нахилився, дістав з-під нар свої розбиті дерев’яні трепи, надів на босі, всі у шрамах ноги.

– Знаєш, Дмитре, для мене невизначеність – найбільший тягар, – говорив він. – Втрачається нитка життя. Яке б воно не було – чи щасливе, чи таке, як от у нас, – завжди знаю, чого чекати від нього. А тут, розумієш, дійсно нічого не ясно. І невідома причина.

– Навіть у нашому випадку? – Дмитро вирішив послідувати прикладу друга і натягнув своє взуття. – Нам же тут сидіти і сидіти!