Петро Лущик - Галицька сага. Невиправдані надії

– Ох, Дмитре! Не розумієш ти суті життя! Ніщо не вічне у світі. Ніщо, окрім Бога! Це тобі говорить син священника.

Дмитро був у таборі Береза-Картузька вже четвертий рік і, здавалося, звикся зі своїм становищем безправного в’язня. Це, звичайно, було лише ширмою, за якою ховалася справжня робота. Він зумів зібрати собі однодумців, яких тут було багато. А минулого року до їхньої команди розподілили Василя Бандеру.

Обох об’єднувала приналежність до одної організації, і вони подружилися, хоч і перебували в ОУН на різних щаблях: Дмитро – звичайним членом, Василь – брат крайового провідника. Але однакові умови, у які обидва потрапили, зрівняли їх. Дмитро, хоч і став Бандері другом, все ж відчував різницю. Що ж, так і має бути, тим більше що служба у польському війську і вишкіл, який час від часу влаштовували в ОУН для підтримки новачків, давалися взнаки. А вже тут, у концтаборі, субординація носила присмак життя. Попробуй не послухатися Камалю чи простого охоронця!

Тим часом поволі прокидалися інші в’язні. Барак заворушився, стихло безперервне хропіння, яке у різних формах попервах не давало спати Дмитрові. Люди прокинулися, дехто злізав з нар, дехто продовжував лежати з розплющеними очима. З нижнього ярусу протилежного ряду до Панаса звернувся щуплий дядько, король львівських злодіїв Онуфрій Копистко. Королем він залишився і тут, підпорядкувавши під себе усіх кримінальних, яких тут було багато. Колись, ще у перший день прибуття Дмитра, між ними виникла суперечка, що переросла у бійку, але за Панасом були всі політичні, до того ж виявилося, що «король» знає односельця Панаса Федора Мороза, тому між ними виник своєрідний пакт про ненапад, якого обидві сторони свято дотримувалися.

– Дмитре, чому нам їсти не дають? – запитав Копистко.

– А чому на роботу не женуть тебе не цікавить? – замість Дмитра відповів Бандера.

– На даний момент мене цікавить не робота, а жратва, – відрубав «король».

– Не знаю, – признався Панас. – Сонце вже високо, а двері, як бачиш, зачинені.

– Може, неділю на сьогодні перенесли? – подав голос в’язень зліва.

– Мовчи, молокососе, коли великі люди розмовляють! – осадив його Копистко. – Краще поглянь через вікно, чи не йдуть кликати до кухні.

«Порушник спокою і субординації», дрібний злодюжка Семен Опришко, зірвався зі свого місця, наблизився до маленького заґратованого вікна й притулився до нього обличчям. Знадвору доносилися глухі звуки.

– Що там? – поцікавився Копистко.

– Щось бігають всі, – відповів Опришко. – Метушаться.

– Камалі не видно? – запитав Дмитро.

– Ні, не видно. Жовніри чогось згуртувалися біля комендатури. Чекають чогось.

– Може, перевірку, – висловив припущення Олекса Гатчук, член ОУН із Станіславіва. – Може, самого Костека.

– Якщо його, то нам кердик, – підсумував Копистко. – Цьому їсти не дай, лиш би познущатися над нами. Гей, Яблонський, чому нас не кличуть на роботу і не дають їсти? Може, вже твій комунізм настав?

Дмитро Панас усміхнувся. Як все-таки влучно охарактеризував Онуфрій тріади члена КПЗУ Тадея Яблонського, що той старався висловити при кожній нагоді. Комуністи у бараку трималися окремо (як, у принципі, інші категорії в’язнів: націоналісти, кримінальники, поляки) й займали ближній до виходу сектор. Тадей Яблонський не став відповідати Копистку різкістю на його випад, лише спокійно сказав:

– Не розумію вашого сарказму, Копистко, особливо зараз. Надворі щось робиться, невідомо, що нас чекає, і ваш тон тут недоречний.

Дмитрові Панасу набридла ця розмова. Він підвівся, щоб її закінчити.

– Вперше в житті я згоден з комуністом, – сказав Панас. – Але, пане Яблонський, прошу не вважати мене своїм спільником. В основоположних началах я залишаюся непохитним.

– Що ж, не все втрачено, – багатозначно відповів комуніст.

– Ідуть відчиняти барак, – подав голос Опришко й одразу ж зіскочив на підлогу.

Усі в’язні повернули голови на велику дерев’яну браму, яку на ніч завжди закривали. Почувся дзенькіт ключів, гримнув засув, і два жовніри відкрили стулки дверей.

– Снідати! – голосно сказав охоронець.

В’язні полегшено зітхнули. Що б там не трапилося назовні, але снідати все-таки кличуть. Для вічно голодного в’язня, який засинав під марш кишок і прокидався під нього, навіть маленька затримка сніданку чи обіду була нестерпною. В’язні одразу забули про всі свої страхи, по одному покинули барак і так вервечкою попрямували до «кухні». Таку горду назву носило перекриття, що покоїлося на численних дерев’яних стовпах. Стін у «кухні» не було, зате стояв довгий стіл, стесаний з грубих дощок.