Петро Лущик - Галицька сага. Невиправдані надії

– Вам, пане Міхал, належить поїхати до свого брата, – сказав тоді гість.

– Навіщо?

– Якщо він працює гайовим, то просто повинен допомогти своїй Польщі у такий непевний час!

Смоляр зрозумів, що там про нього знають все.

– Але що я маю зробити? – не вгавав Смоляр. – Що має зробити Кость?

– Те, що робить його старший брат на заході Польщі! Гадаю, він не відмовиться від такої пропозиції, попри своє, скажімо так, неприйняття всього польського. Упевнений, що молодший Смоляр не захоче стати причиною того, що ви, пане Міхал, постраждаєте через його відмову.

Невідомий пильно подивився на здивованого Смоляра.

– Особливо якщо це його попросить рідний брат! – завершив він.

Тоді Михайло зрозумів, що подальші відпирання, а тим більше відмовки, даремні.

Ось тому він тут. Всю дорогу Михайло не знаходив собі місця, гадаючи, як зустрінуть його батьки, як пройде розмова з братом. Що ж, з батьками вийшло все добре, навіть доречно, коли мова зайшла про міжнародну обстановку, навіть завтрашня «лісова прогулянка» з Костем укладалася у його плани. Михайло розумів, що це ще нічого не значить, а знаючи характер брата, можна сподіватися на все, але все ж це буде лише перша спроба перехилити його на свою сторону. У нього буде декілька днів, щоб довершити те, заради чого він і приїхав сюди. А першого вересня треба повертатися додому і бажано з письмовою згодою Костя на співпрацю. Інакше… Михайло навіть не хотів думати, що буде інакше.

«…Ви, пане Міхал, постраждаєте через його відмову».

Михайло Смоляр пройшов мимо обійстя і склепу Гутманів. Він знав з листів батька, що Моше Гутман навіть досить легко прижився у Перетині, принаймні відкритої ворожнечі між ним та місцевими селянами не було. Через паркан Михайло зауважив досить молоду жінку. Вона саме вивішувала випраний одяг. Смоляр знав, що це невістка Гутманів і звуть її Хава, тобто Ева польською. Видно, тривале перебування поруч українців зробило її не такою боязкою, як це звичайно буває з єврейськими жінками, бо Хава лише кинула побіжний погляд на незнайомого чоловіка і продовжила свою роботу.

Михайло також вирішив не зупинятися, а покрокував далі вулицею, тим більше що на лавці, поставленій біля хвіртки обійстя навпроти він побачив сивого діда, у якому заледве упізнав коваля Василя Вовка.

– Слава Ісусу Христу, вуйку Василю! – привітався він, знімаючи капелюха.

Старий Вовк примружився, щоб розгледіти того, хто заговорив з ним, з несподіванки вийняв з рота незапалену файну.

– А чи не син ти гайового? – запитав він.

– Я, вуйку! Міхал!

Василь підвівся з лави й простягнув руку. Його потиск був сильний, від чого Михайлові здалося, що його кисть побувала в лещатах.

– Приїхав-таки?

– Та приїхав. Вже давно не був, то й приїхав! А ви як?

– Та як? Як видиш, старим став, сили вже не ті, – відказав, знову сідаючи на лаву, Василь.

Михайло засміявся.

– Та де там сили не ті! – сказав він, потираючи руку. – Як живете?

– Та во, забрали мого Богдана до війська, то й чекаю на него! Ти там в себе не знаєш, то серйозно воно чи то так, щоб гинші сьи бояли?

Михайлові дуже хотілося чимось зарадити ковалеві, сказати щось утішливе для нього, але вирішив нічого не вигадувати.

– Не знаю, вуйку! Знав би – то сказав, а так брехати не хочу!

– То й правильно! Якщо не знаєш, що казати, – кажи правду або мовчи! – похвалив Василь. – А ти куда йдеш?

– Та хочу на свою хату подивитися. Я тут народився і жив до того часу, як забрали до війська.

– То файно! Але там, може, закрито!

– То нічого! Просто походжу коло неї, подивлюся!

Він знову зняв капелюха.

– Бувайте здорові, вуйку! Тримайтеся! – сказав Михайло і пішов далі.

Колишня садиба Смолярів, а тепер читальня «Просвіти», справді виявилася зачиненою, але Михайло тим мало переймався. Він одразу відзначив порядок, що панував перед його колишньою хатою. Хоч опікувалася «Просвітою» його невістка Оксана, все ж було зрозуміло, що не лише вона одна. Але навіть таке бережливе ставлення до його маєтку не могло змінити Михайлове ставлення до теперішнього призначення: у цій ошатній оселі не було нічого польського, навіть натяку на те, до якої держави воно належить. Хоч ззовні ніщо не вказувало, що це читальня української «Просвіти», чоловік відчув – ця хата перестала бути його домом, перетворилася у щось чуже, незрозуміле, ефемерне, як чужим і незрозумілим для нього було все, що відбувалося за цими стінами.

Постоявши якийсь час, Михайло Смоляр розвернувся, щоб піти на лісничівку. Головне, щоб завтра вийшло так, як він запланував…