Петро Лущик - Галицька сага. Невиправдані надії

Зустріч з батьком і молодшим братом вийшла також теплою та зворушливою. Дізнавшись, що мати вже нагодувала дорогого гостя, Яків невдоволено скривився, але таки підійшов до креденса і дістав звідтам пляшку доброї гари. Побачивши це, Михайло засміявся.

– Тату, ви хочете мене споїти? – насмішкувато запитав він.

– Чого ти так подумав?

– Та пити то я буду, але закусувати вже не влізе. Мама мене загодувала.

– Та яке там загодувала! – сплеснула руками Олена. – Ти став таким худим! Жінка зовсім не годує?!

Михайло знову усміхнувся. Напевне, такі слова говорить кожна мати, коли її син приїздить додому після великої перерви.

– Ну вічно ти, мати, робиш всьо поперек мене! – удавано насварив Яків Олену.

І вже до Михайла:

– Нічого не поробиш, сину, треба з’їсти ще раз!

Той погладив себе по чималенькому животі і скрушно зітхнув.

Не встигли сісти до столу, як повернулися Оксана з дочкою. Знову привітання і навіть знайомство, бо коли Михайло приїжджав останній раз, Кость ще тільки служив у війську і навіть не подумував про те, щоб женитися.

– Щось ти, Михайле, довго не приїздив до нас! – осудливо сказав Яків. – Обідивсьи чи як?

– Та чого там обіжатися? – відказав Михайло. – Певно, що міг сказати, що робота, нема часу і всяке таке, але то все не так. Просто закрутився, завжди знаходилися сотні відмовок, щоб не поїхати.

– Але все-таки вибравсьи? – запитав Кость.

Михайло усміхнувся:

– Та не повірите – знову через роботу! Мав потребу приїхати до Львова, а коли вже зійшов на Головному двірці, то подумав, що до Кам’янки не так далеко, то чого б не відвідати своїх?

І хоч у мові Михайла було багато польських слів, а Львів та Кам’янку інакше як Львув і Камйонка він не називав, усе ж було приємно слухати сина, котрого не було так довго.

– Як там твоя Катерина? Діти? – допитувався батько.

– Здорові! – відповів Михайло. – Кася помагає мені продавати в склепі, а діти вже виросли. Тадеуш поїхав до Варшави вчитися в гімназії. Я якраз відвозив його, бо їхав до Львова через столицю. Якщо все буде добре, то через два роки наш Тадеуш поступить до університету.

Останні слова Михайло сказав з особливим піднесенням.

– А дочка? – поцікавився Кость. – Ще не замужем?

– Аґнежка? Та їй тільки п’ятнадцять років! Ще рано!

Розмови продовжувалися, але Оксана і Катруся у ній участі не брали. Для них Михайло був незнайомою людиною і якщо для невістки він залишався далеким чоловіковим братом, то для дочки був чужим вуйком.

– Надовго? – запитав Яків, знову наливаючи у келішки горілку.

– Та свої діла у Львові я поробив, можу побути трохи, – відказав Михайло, застережливо піднявши кисть руки, коли батько наливав йому. – А вдома маю бути третього вересня.

– То є ще час сьи наговорити!

Після застілля чоловіки вирішили вийти на двір, щоб розімнутися, а Олена з Оксаною залишилися прибрати зі столу. Яків поважно запалив файку. Оскільки ні Михайло, ні Кость не курили, то лише спостерігали за діями батька.

– Ти, Михайле, скажи нам таке, – говорив Яків, пускаючи носом тютюновий дим. – Ти в Польщі жиєш, більше знаєш, то розповіси нам, що в світі сьи робить?

– Та ви тоже в Польщі живете, тату! – обережно заперечив Михайло.

Старший син ще пам’ятав, що подібна його відповідь стала причиною того, що повернувся він додому аж тепер.

– У нас Галичина, чи то як там у Варшаві кажуть, Малопольска всхудна! А ти таки в Польщі… До нас мало доходять справжні новини, але щось тут не так.

– Ви про що, тату?

– Тато каже про то, що забирають у військо молодих хлопів, – пояснив Кость. – Вчера забрали навіть Богдана Вовка. Він взагалі не служив у війську, а ще не минуло й дві неділі, як женивсьи.

Кость обережно озирнувся на двері хати.

– Буде війна?

Михайло відповів не одразу. Він також подивився на хату, але сказав не тому, що боявся, що їх підслухають мати і невістка. Розмова з батьком та братом непомітно зачепила справжню причину його появи у рідному домі. Щоправда, теперішня обстановка цьому аж ніяк не сприяє. Михайло навіть тепер побоювався батька. Зрештою, Кость також не міг бути надійною людиною, але іншого виходу у Михайла Смоляра не було.

– Як ви розумієте, я не служу у воєнному міністерстві і всього не знаю, – повільно мовив він. – А якби служив і знав, то певно, що нічого не виказав! А якщо ви хочете знати мою думку, то я вам її скажу. Самі розумієте, що більшовики ніколи не змиряться з тим, що є така держава, як Польща. Навіть якщо вони і визнали нас, то це ще нічого не значить. Згадають, що колись тут було Польське королівство і їхній цар був королем Польщі. А зараз, у такий непевний час, у Варшаві стараються приготуватися до всього. Одна мобілізація була в березні, друга – тепер. Може, нічого не станеться, але бути готовим до того треба.