Петро Лущик - Галицька сага. Невиправдані надії

Михайло подивився на стривожених батька і брата.

– Ще когось мобілізували? – поцікавився він.

– Івана Кандибу, але той хоч служив, а Богдан зовсім не знає, як тримати ґвера.

– Навчать! – впевнено сказав Михайло. – Для того і забирають!

Він розправив плечі.

– Як добре! Я вже давно не дихав таким повітрям. Ще б лісом пройтися, то довго пам’ятав би ці дні!

– А ви завтра зранє підіть в ліс! – запропонував Яків. – Костю якраз треба перевірити ділянку на сході.

– А дорога через болото? – запитав Кость.

– Та сам справлюсь! Що там робити? Хлопи роблять самі, сам видів!

Михайло повернув голову до Костя:

– Підемо, брате?

– А чого не піти? Возьмемо рушниці, може, когось підстрелимо, – згодився Кость.

– От і файно! – зрадів Яків. – То, може, гербати трохи вип’ємо?

– О ні! – застережливо підняв руки Михайло. – Я вже повний! Ліпше піду до нашої старої хати. Ви не обіжайтесь, але лісничівка то не мій дім. Я тут не жив, але таки там!

– Я піду з тобою?.. – запитав Кость.

Михайло заперечливо похитав головою:

– Не треба, брате! Дорогу додому я ще не забув.

– Най йде сам! – сказав Яків. – А якщо сьи загубить, то якісь бахурі приведуть.

– Не загублюсь! – впевнено мовив Михайло і покрокував дорогою до недалекого Перетина.

Звичайно, він бажав не так побачити рідну хату, перетворену на читальню місцевої «Просвіти», як розібратися зі своїми думками. З двох сторін до дороги підступали високі сосни, ледь-ледь погойдуючись на несильному вітру. Михайло любив слухати, як скриплять дерева, але сьогоднішня погода аж ніяк не сприяє цьому.

Невдовзі ліс закінчився, й попереду показалися стріхи перетинських хат. Михайло не поспішаючи йшов польовою дорогою. Йому треба було обдумати завтрашню розмову з братом. Звичайно, його несподівана поява у будинку батьків, якому він сам зарікся знову переступити поріг, не була спонтанним рішення, як того Михайло намагався пояснити батькові. Ще далекого тридцятого року через свою необачність він став агентом Другого відділу Генерального штабу Війська Польського, інакше «Двуйки». Причиною цьому стала його необережність у виборі постачальників антикварного товару, яким торгував спочатку дядько дружини, а після його смерті і Михайло. Але якщо «вуєк Марек» всіляко сторонився підозрілих агентів, то Михайло Смоляр (чи то пак Міхал Смоляр, як його знали у містечку Слупце) одразу ж потрапив на гачок аферистів, котрі під час першої розмови запропонували досить коштовний, але підозріло дешевий товар. Думаючи, що таким чином він зможе заставити нових клієнтів поставляти йому ходовий товар, Михайло згодився на оборудок. Не відомо, чим все це закінчилось, якби одного аж ніяк не чудового дня до його крамниці не завітали двоє невідомих і не повідомили ошелешеному «негоціанту», що його товар крадений, до того ж фігурує у справі про вбивство єврея, а на довершення до всього це все сталося у сусідній Німеччині. Тоді ж незнайомці запропонували йому вибір: або піти під суд за причетність до злочину, або пристати на їхню пропозицію працювати у «Двуйці». Чесно кажучи, вибір у Михайла був невеликий. Так він став спочатку господарем явки, куди з Німеччини переправлялись відомості про стан німецького райхсверу [2]   Райхсвер ( нім. Reichswehr) – збройні сили Німеччини у 1919–1935 роках. , а після того як у 1933 році його зв’язковий відмовився працювати на польську розвідку, мотивуючи це тим, що після приходу в Німеччині нацистів вбивство єврея вже не є кримінальним злочином (це, до слова, стало причиною його зникнення), сам став зв’язковим. Його часті робочі поїздки до прикордонної Познані були прикриттям для справжньої роботи. Здавалось би, все йшло не так вже й погано, враховуючи навіть усвідомлення того, що він, Михайло Смоляр, причетний до благородної справи захисту Вітчизни, але на початку червня до нього знову прийшли з «Двуйки».

Згадка про цю розмову у таємній кімнатці його крамниці Михайлові щоразу псувала настрій. Він завжди робив все від нього залежне, щоб ніхто з його рідних – і в Слупце, і тут, в Перетині – не те, що не знав про його друге життя, а навіть не здогадувався про це. Пропозиція представника «Двуйки» (та яка там пропозиція – наказ!) остаточно розбила його плани. Він досі слово в слово пам’ятає цю розмову.

Тоді представник запропонував йому поїхати сюди, до Перетина, але не просто для того, щоб відвідати батьків, котрих не бачив п’ятнадцять років, але обов’язково поговорити з молодшим братом Костем і не лише поговорити, але й добитися у нього згоди працювати на них.