Крістін Генна - Соловей

Вона знала, що потрібно йти далі. Зрештою, це була лише пропаганда, спроба ворога звинуватити євреїв у всіх бідах світу, зокрема і в цій війні.

І все ж.

Вона поглянула ліворуч. Менш ніж за двадцять метрів від неї простягалася головна вулиця міста. Праворуч був вузенький прохід.

Вона дістала з кишені шматочок крейди. Переконавшись, що навколо нікого немає, вона намалювала на плакаті якомога більшу літеру V, що символізувала перемогу.

Хтось боляче схопив її за зап’ясток. Крейда впала на бруківку, закотившись у шпарину на дорозі.

— Мадемуазель, — сказав чоловік, притиснувши її до зіпсованого нею плаката так, що вона не могла його бачити, — ви знаєте, що цього не можна робити? Знаєте, що це карається на смерть?

В’янн заплющила очі й подумала: «Повертайся швидше, Антуане».

Це було все, що вона собі дозволила. Лише це маленьке прохання. Як вона могла впоратися з усім сама? З війною, з капітаном Беком та Ізабель.

Вона хотіла розчинитися в мріях, удати, що її звичний світ не перевернувся, що за зачиненими дверима гостьової кімнати не було нікого, що Софі спала з нею минулої ночі, бо вони заснули, читаючи книжку, що Антуан цього прохолодного ранку був надворі, рубав дрова на зиму, яка настане вже за кілька місяців. Скоро він зайде в дім і скаже: «Усе, я поїхав розвозити пошту». Можливо, він розкаже їм про якусь нову поштову марку, лист з Африки чи Америки і вигадає пов’язану з ним романтичну історію.

Натомість вона поклала в’язання в кошик біля дивана, взула черевики й пішла рубати дрова. Скоро настане осінь, а тоді зима. Зруйнований біженцями сад нагадав їй, що її виживання було під загрозою. Вона підняла сокиру й важко нею вдарила.

Вдихнула. Підняла. Приготувалась. Ударила.

Кожен удар відлунював болем у руках і плечах. Піт стікав градом, і її волосся швидко змокло.

— Будь ласка, дозвольте мені.

Жінка застигла із сокирою в руках.

Бек стояв поруч у штанях, черевиках і тоненькій білій футболці. Його бліді щоки почервоніли від ранкового гоління, а біляве волосся було вологе. Краплі падали на футболку, ніби маленькі сірі промінчики.

В’янн почувалася ніяково у своєму халаті, робочих черевиках та із заплутаним волоссям. Вона опустила сокиру.

— Є речі, які мають робити чоловіки. Ви надто тендітна, щоб рубати дрова.

— Але я можу.

— Звісно, можете, але навіщо? Ідіть до доньки, мадам. Я можу зробити для вас цю дрібницю. Інакше моя мати відлупцює мене батогом.

Вона хотіла поворухнутися, але не могла. Тоді чоловік підійшов та обережно забрав у неї сокиру. Якусь мить В’янн усе ще інстинктивно трималася за руків’я.

Їхні погляди зустрілися.

Жінка забрала руку й відсахнулася так різко, що мало не впала. Та Бек упіймав її за талію. Пробурмотівши: «Дякую», В’янн розвернулася й пішла геть, тримаючи спину якомога рівніше. Їй знадобилася вся її мужність, щоб не пришвидшити крок. І все ж, коли вона дійшла до дверей, їй здалося, ніби вона бігла з Парижа. В’янн скинула завеликі на неї черевики, які зазвичай взувала, коли працювала в саду, і вони гучно впали на підлогу. Останнє, що їй було потрібне, — це великодушність чоловіка, який загарбав її дім.

Вона зачинила за собою двері й пішла на кухню, де, увімкнувши плиту, поставила каструлю з водою на вогонь. Підійшовши до сходів, В’янн покликала доньку снідати.

Жінці довелося кликати ще двічі, а тоді пригрозити, перш ніж Софі спустилася вниз. Волосся дівчини було скуйовджене, а погляд — похмурий. На ній знову була моряцька сукня. За десять місяців відсутності Антуана вона виросла з неї, але таки й далі її носила.

— Я прокинулась, — сказала дівчина, підходячи до столу й сідаючи на своє місце.

В’янн поставила перед донькою миску кукурудзяної каші. Цього ранку вона навіть поклала зверху столову ложку персиків із їхніх запасів.

— Мамо, ти чуєш? Хтось стукає у двері.

В’янн похитала головою (вона чула лише удари сокири) й пішла відчиняти двері.

На порозі стояла Рейчел із немовлям на руках і Сарою, що тулилася до неї.

— І ти збираєшся йти в школу з такою зачіскою?

— О, Боже! — В’янн почувалася дурепою. Що з нею таке? Сьогодні був останній навчальний день перед літніми канікулами. — Ходімо, Софі. Ми спізнюємося.

Жінка знову побігла в дім і заходилася прибирати зі столу. Софі ідеально вилизала тарілку, тож В’янн поклала її в мідну раковину, щоб помити пізніше. Вона накрила кришкою каструлю з кашею, сховала персики й побігла нагору збиратися.