Крістін Генна - Соловей

Трохи помовчавши, він додав:

— Будь обережною, Ізабель.

Він зачинив двері.

Опинившись на самоті, вона заглянула у свій кошик. Брошури були накриті червоно-білою лляною тканиною. Зверху лежала загорнута в папір свиняча гомілка. Прикриття було так собі. Треба вигадати щось краще.

Ізабель минула провулок і вийшла на галасливу вулицю. Починало сутеніти. Вона провела з чоловіками цілий день. Магазини зачинялися, і єдиними, хто досі тут тинявся, були німецькі солдати й кілька жінок, які вирішили скласти їм компанію. За столиками в кафе сиділи чоловіки у формі. Вони їли найкращу їжу й пили найкраще вино.

Дівчині довелося докласти чималих зусиль, щоб іти неквапливо. Та щойно вона вийшла за межі міста, одразу ж побігла. Біля аеродрому вона вже добряче спітніла й ледве дихала, але не сповільнилася. Ізабель добігла аж до свого подвір’я. Зачинивши за собою хвіртку, дівчина зігнулась, намагаючись відсапатися: їй кололо в боці.

— Мадемуазель Розіньйоль, вам зле?

Ізабель різко виструнчилась. Серце скажено калатало в грудях.

Капітан Бек стояв поруч. Він був тут раніше за неї?

— Капітане, — сказала вона, відчайдушно намагаючись заспокоїти стукіт у грудях. — Там був конвой… Я… побігла, щоб не ставати в нього на шляху.

— Конвой? Я нічого не бачив.

— Це було трохи раніше. Іноді… я поводжуся по-дурному. Втратила лік часу, розмовляючи з подругою, і… — Вона осяяла його своєю усмішкою і відкинула назад волосся, наче їй було важливо, що він думає про її зовнішній вигляд.

— Сьогодні були довгі черги?

— Нескінченні.

— Будь ласка, дозвольте, я занесу ваш кошик усередину.

Вона глянула на кошик і побачила краєчок брошури, що виглядав із-під тканини:

— Ні, я…

— Я наполягаю. Ви ж знаєте, ми — джентльмени.

Він стис лозову ручку своїми довгими пальцями з акуратними нігтями. Коли він рушив у напрямку будинку, вона одразу пішла за ним.

— Я сьогодні бачила багато людей біля мерії. Що там робить поліція Віші?

— Вам не варто через це хвилюватися. — Він зупинився біля дверей, чекаючи, поки вона відчинить. Вона незграбно покрутила ручку й штовхнула двері. Хоч капітан і мав повне право заходити, коли схоче, він чекав, поки його запросять, наче був тут гостем.

— Ізабель, це ти? Де ти була? — з темряви раптом з’явилася В’янн, вийшовши на світло.

— Черги були просто жахливі.

Софі швидко встала з підлоги біля каміна, де вона гралася з Бебе.

— Що ви сьогодні дістали?

— Свинячу гомілку, — відповіла Ізабель, схвильовано поглядаючи на кошик у руці Бека.

— І це все? — різко спитала В’янн. — Як щодо рослинної олії?

Софі знову сіла на килимок на підлозі. Було очевидно, що вона розчарована.

— Я покладу гомілку в комору, — сказала Ізабель і потяглася до кошика.

— Будь ласка, дозвольте мені, — втрутився Бек. Він пильно дивився на Ізабель. Чи, може, їй так лише здавалося?

В’янн запалила свічку і простягнула її Ізабель.

— Не марнуй свічки. Іди мерщій.

Бек попрямував через темну кухню й галантно відчинив двері в підвал.

Ізабель ішла попереду, освітлюючи дорогу. Дерев’яні сходи скрипіли під її ногами, поки вона не дійшла до втоптаної земляної підлоги й не поринула в прохолоду підземелля. Здавалося, ніби дерев’яні полиці замкнули коло, у якому стояла вона й Бек. Навколо них тріпотіло полум’я свічки.

Дівчина спробувала опанувати тремтіння своїх рук, коли потягнулася до загорнутої в папір свинини. Вона поклала харчі на полицю.

— Принеси три картоплини й ріпу, — гукнула В’янн. Від її голосу Ізабель аж підскочила.

— Здається, наче ви нервуєтеся, — сказав Бек. — Я вжив правильне слово, мадемуазель?

Свічка почала шипіти.

— У місті сьогодні було багато собак.

— Гестапо. Вони люблять своїх вівчарок. Не переживайте через це.

— Я боюся… великих псів. Якось один укусив мене, коли я була малою.

Бек усміхнувся.

«Не дивися на кошик». Але було запізно. Вона помітила, що папери стало ще більше видно під тканиною.

Вона змусила себе всміхнутися.

— Ви знаєте нас, дівчат. Ми всього боїмося.

— Про вас я цього не сказав би, мадемуазель.

Вона обережно простягла руку до кошика й забрала його. Не розриваючи зорового контакту, вона поставила кошик на полицю, туди, куди не падало світло. Лише після цього вона змогла полегшено зітхнути.

Вони дивилися один на одного, попри ніякову тишу.

Бек кивнув.

— Тепер я мушу йти. Я зайшов лише взяти деякі папери для сьогоднішніх зборів, — він розвернувся й пішов нагору.