Крістін Генна - Соловей

— У мене немає крейди.

— Я бачив, як вона це робила.

— Ви ж не німець, — звернулася Ізабель до здорованя. — Закладаюся, що ви француз. І ви, — мовила вона до старого. — Ви ж торгуєте свининою.

Хлопчиська вона пропустила, звернувшись до привабливого чоловіка в дірявому одязі:

— Ви, здається, голодний. Думаю, ви носите речі брата чи щось, що змогли знайти. Ви комуніст.

Він усміхнувся їй, і його обличчя цілковито змінилося.

Та дівчина боялася чоловіка в кутку. Головного. Вона зробила крок йому назустріч.

— Ви, можливо, арієць. Гадаю, ви змушуєте решту бути тут.

— Я знаю його все моє життя, мадемуазель, — сказав м’ясник. — Я пліч-о-пліч бився з його батьком при Соммі. І з вашим. Ви ж Ізабель Розіньйоль, чи не так?

Вона не відповіла. Може, це пастка?

— Мовчиш, — заговорив більшовик. Він підвівся зі свого місця й підійшов до неї ближче. — Гаразд. Чому ти малювала «V» на плакаті?

Ізабель знову змовчала.

— Я Генрі Наварр, — сказав він, стоячи досить близько, щоб торкнутися її. — Ми не німці й не працюємо на них, мадемуазель, — він багатозначно поглянув на неї. — Не всі з нас сидять, склавши руки. Отже, чому ви замальовували їхні плакати?

— Це все, що я змогла вигадати, — сказала вона.

— Тобто?

Вона видихнула.

— Я чула промову де Голля по радіо.

Генрі повернувся на своє місце в кутку й лише поглянув на старого. Двоє чоловіків ніби спілкувалися між собою без слів. Тепер вона зрозуміла, хто тут ватажок: гарненький комуніст. Генрі.

Нарешті Генрі повернувся і знову заговорив до неї:

— Якби ти могла зробити щось… більше, ти зробила б це?

— Про що ви? — спитала вона.

— У Парижі є чоловік…

— Власне, ціла група, з Музею людини, — виправив його кремезний чоловік.

Генрі підняв руку:

— Не говорімо більше, ніж потрібно, Дідьє. Отже, там є чоловік, друкар, який ризикує життям, створюючи брошури, які ми можемо розповсюджувати. Можливо, якщо ми змусимо французів прокинутись, у нас буде шанс, — Генрі поліз у шкіряну сумку, що висіла на його стільці, і дістав стос паперів. Заголовок одразу впав їй в очі: «Хай живе генерал де Голль».

Далі йшов відкритий лист до маршала Петена з критикою капітуляції. У кінці було написано: «Nous sommes pour le général de Gaulle. Ми підтримуємо генерала де Голля».

— То як? — тихо спитав Генрі, але в цьому єдиному слові Ізабель почула заклик до боротьби, на який вона так чекала. — Ти їх розповсюдиш?

— Я?!

— Ми комуністи та радикали, — сказав Генрі. — За нами вже стежать. Ти дівчина. До того ж гарна. Тебе ніхто не підозрюватиме.

Ізабель не вагалась:

— Я зроблю це.

Чоловіки почали їй дякувати, але Генрі перервав їх.

— Друкар ризикує життям, пишучи ці листівки. Хтось ризикує життям, друкуючи їх. Ми ризикуємо, коли приносимо їх сюди. А саме тебе, Ізабель, можуть упіймати на їх розповсюдженні. Не роби помилок. Це не малювання «V» на плакаті. За це страчують.

— Мене не спіймають, — сказала вона.

Генрі всміхнувся:

— Скільки тобі років?

— Майже дев’ятнадцять.

— І як така юна особа приховає все це від родини? — спитав він.

Родина — не проблема, — відповіла Ізабель. Їм до мене байдуже. Але… у моєму будинку мешкає німецький солдат. І мені доведеться порушувати комендантську годину.

— Це буде нелегко. Я зрозумію, якщо ти боїшся, — Генрі почав відвертатися.

Ізабель вихопила брошури з його рук:

— Я ж сказала, що зроблю це.

Ізабель була в захваті. Уперше від початку перемир’я вона не була самотньою у своєму прагненні щось зробити для Франції. Чоловіки розповіли їй про десятки інших угруповань на кшталт їхнього по всій країні. Вони готувалися до опору й збиралися підтримати де Ґолля. Що більше вони говорили, то більше її приваблювала можливість долучитися до них. Так, вона знала, що їй варто боятися: вони досить часто їй це повторювали.

Однак це було смішно — німці страчують когось через розповсюдження кількох папірців. Вона була певна, що зможе викрутитись, якщо її спіймають. Скільки разів вона тікала із закритої школи чи сідала на потяг без квитка і зрештою виходила сухою з води? Її краса завжди давала змогу порушувати правила безкарно.

— Як нам із тобою зв’язатися, коли надійде нова партія? — спитав Генрі, відчиняючи двері, щоб випустити її.

Вона визирнула надвір.

— Квартира над магазином капелюхів мадам ла Фой ще вільна?

Генрі кивнув.

— Відкрийте штори, коли матимете брошури. Я прийду так швидко, як зможу.

— Стукай чотири рази. Якщо ми не відповімо, іди геть, — сказав він.