Крістін Генна - Соловей

— Ви принесли нам вино? — перепитала Ізабель.

— Як зробив би будь-який вдячний гість, — відповів він.

В’янн злякалася, але вона не могла змусити Ізабель замовкнути.

— Ви знаєте про Тур, капітане? — спитала Ізабель. — Як ваші літаки стріляли в невинних жінок та дітей і скидали на нас бомби?

— «На нас»? — перепитав він задумливо.

— Я була там. Про це свідчать сліди на моєму обличчі.

— Це, мабуть, було дуже неприємно.

Ізабель заклякла. Її зелені очі контрастували з червоними плямами й синцями на блідій шкірі:

— Неприємно.

— Подумай про Софі, — нагадала їй В’янн.

Зціпивши зуби, Ізабель спробувала зобразити на своєму обличчі фальшиву усмішку.

— Капітане Бек, я покажу вам ваше місце за обіднім столом.

В’янн уперше за останню годину видихнула з полегшенням, а тоді повільно пішла на кухню по вечерю.

В’янн мовчки накривала на стіл. Атмосфера за вечерею була неймовірно напружена, й усі сиділи, мов на голках. Від цього нерви у В’янн були на межі. Надворі сідало сонце, заливаючи вікна рожевим сяйвом.

— Не бажаєте вина, мадемуазель? — запропонував Бек Ізабель, наливаючи собі великий келих «Сансер», яке він приніс до вечері.

— Якщо звичайні французькі родини не можуть собі цього дозволити, то як же я ним насолоджуватимусь, капітане?

— Один ковток, мабуть, не буде…

Ізабель доїла суп і встала з-за столу.

— Перепрошую. У мене болить живіт.

— У мене теж, — сказала Софі. Вона звелася на ноги й пішла з кімнати слідом за тіткою, наче цуценя, яке йде за дорослим собакою.

В’янн сиділа рівно, тримаючи ложку над тарілкою супу. Вони залишали її з ним наодинці.

У грудях знову сильно тьохкало. Вона обережно поклала ложку й витерла губи серветкою.

— Пробачте моїй сестрі, капітане. Вона імпульсивна й уперта.

— Моя старша донька така ж. Думаю, коли вона підросте, нам варто чекати неприємностей.

Це настільки здивувало В’янн, що вона повернулась до нього.

— У вас є донька?

— Жизела, — відповів він, усміхаючись. — Їй лише шість, але мати вже навіть не може змусити її почистити зуби. Наша Жизела радше збудує фортецю, ніж читатиме книгу, — зітхнув він і знову всміхнувся.

Її збентежило це відкриття про чоловіка. В’янн намагалася придумати, що відповісти, але нерви були надто напружені. Вона взяла ложку й знову почала їсти.

Здавалося, вони вічність сиділи в ніяковій тиші.

— Дякую, було дуже смачно, — закінчивши вечеряти, сказав капітан, і В’янн почала прибирати зі столу.

На щастя, він не пішов із нею до кухні. Він лишився в їдальні сам, попиваючи вино, яке приніс. Жінка знала, що воно має присмак осені — груш та яблук.

Коли В’янн нарешті домила, витерла тарілки й розставила посуд на свої місця, надворі було вже темно. Вона вийшла на осяяне зорями подвір’я, щоб бодай мить побути в спокої. По кам’яній стіні пробігла тінь. Мабуть, кіт.

Позаду себе В’янн почула кроки, спалах сірника, а тоді вловила запах сірки.

Вона зробила маленький крок назад, прагнучи розчинитися в пітьмі. Якби жінка могла рухатися достатньо тихо, то, можливо, змогла б обійти будинок і прослизнути в інші двері, не привертаючи його уваги. Та, наступивши на гілку, вона почула під ногою тріск і завмерла.

Він вийшов із саду.

— Мадам, — сказав він, — виходить, ви теж любите дивитися на зорі. Вибачте, що потурбував вас.

Вона боялася поворухнутися.

Він підійшов ближче, ставши поруч із нею, наче в цьому не було нічого незвичайного, і дивлячись на її фруктовий сад.

— Одразу й не скажеш, що тут іде війна, — сказав він.

В’янн вловила в його голосі смуток і подумала, що в них є дещо спільне: вони обоє далеко від людей, яких люблять.

— Ваш… командир… він сказав, що всі військовополонені залишаться в Німеччині. Що це означає? А як же наші солдати? Ви ж не захопили їх усіх.

— Я не знаю, мадам. Дехто повернеться. А багато хто — ні.

— Це ж треба! Яка мила картина: двоє нових друзів, — пролунав різкий голос Ізабель, розрізаючи повітря, наче сталевим ножем.

В’янн здригнулася, налякана, що її заскочили тут — із німцем, з ворогом, з чоловіком.

Ізабель стояла в місячному світлі, одягнена в костюм карамельного кольору. В одній руці вона тримала валізу, а в іншій — найкращий капелюшок В’янн.

— У тебе мій капелюх, — сказала В’янн.

— Можливо, мені доведеться чекати на потяг. Моє обличчя ще не загоїлося після нацистської атаки. — Кажучи це, вона всміхалася Бекові. Та насправді це була не усмішка.