Крістін Генна - Соловей

Ці слова ошелешили В'янн. Вона не мала жодного уявлення, що відповісти цьому незнайомцеві, котрий був одягненим, як ворог, а схожим на юнака, якого вона могла б зустріти в церкві. А що як вона скаже щось не те?

Він залишався на пристойній відстані від неї.

— Я перепрошую за незручності, мадам.

— Мій чоловік скоро повернеться додому.

— Ми всі сподіваємося невдовзі повернутися додому.

Ще одне незрозуміле зауваження. В’янн ввічливо кивнула й залишила його наодинці, зачинивши за собою двері.

— Скажи мені, що він не залишиться, — підбігла до неї Ізабель.

— Він каже, що залишиться, — відповіла В’янн, утомлено відкинувши волосся з очей. Лише зараз вона усвідомила, що тремтить. — Я знаю, як ти ставишся до нацистів. Але нехай він цього не знає. Я не дозволю тобі наражати Софі на небезпеку через твоє дитяче бунтарство.

— Дитяче бунтарство! Та ти…

Двері гостьової кімнати відчинилися, й Ізабель замовкла.

Капітан Бек, широко всміхаючись, упевнено крокував до них. Раптом він побачив у кімнаті радіо та зупинився.

— Не хвилюйтеся, пані. Я з радістю віднесу ваш приймач комендантові.

— Невже? — ніяк не вгамовувалась Ізабель. — По-вашому, це вияв доброти?

В’янн відчула, як у грудях щось стислося. Усередині Ізабель починалася буря. Щоки її сестри зблідли, губи перетворилися на тоненьку лінію, а очі звузилися. Вона дивилася на німця так, ніби могла вбити його самим лише поглядом.

— Звичайно.

Він усміхнувся, трохи збентежившись. У паузі він трохи заспокоївся і раптом зауважив:

— У вас прекрасне волосся, мадемуазель.

Коли Ізабель насупилася, він спитав:

— Це пристойний комплімент, чи не так?

— Ви так думаєте? — відповіла Ізабель.

Бек усміхнувся.

Ізабель пішла на кухню, а тоді повернулася з ножицями.

Його усмішка зникла.

— Ви не так мене зрозуміли.

В’янн спробувала зупинити дівчину:

— Ізабель, не треба.

Але Ізабель зібрала своє густе біляве волосся в кулак. Зловісно дивлячись на привабливе обличчя капітана Бека, вона відрізала свій довгий хвіст і простягнула йому.

— Нам же, мабуть, заборонено мати щось прекрасне. Чи не так, капітане Бек?

В’янн заледве могла дихати.

— Будь ласка, пане, не звертайте на неї уваги. Ізабель — просто дурне норовливе дівчисько.

— Ні, — відповів Бек. — Вона розлючена. А розлючені люди на війні припускаються помилок і вмирають.

— Як і окупанти, — огризнулась Ізабель.

Бек розсміявся.

Ізабель видала звук, який нагадував гарчання, і крутнулася на підборах. Вона кинулась нагору і так грюкнула дверима, що будинок аж затрусився.

— Думаю, вам варто з нею поговорити, — сказав Бек. Він подивився на В’янн, і жінка відчула, що вони розуміють один одного.

— Така… вистава не в тому місці може бути дуже небезпечною.

В’янн залишила його у вітальні та пішла нагору. Ізабель сиділа на ліжку Софі й тремтіла від люті.

Подряпини, які вкривали її шию та щоки, нагадували їй про те, що вона побачила й пережила. А тепер ще й волосся було нерівно відрізане.

В’янн кинула речі Ізабель на незастелене ліжко та зачинила за собою двері.

— Що, в ім’я всіх святих, ти собі думала?

— Я можу вбити його уві сні. Просто перерізати йому горлянку.

— І ти думаєш, що вони не шукатимуть капітана, у якого є наказ розквартируватися тут? Боже мій, Ізабель! — Вона глибоко вдихнула, аби заспокоїтись. — Я знаю, що між нами не все гаразд, Ізабель. Я знаю, що погано ставилася до тебе в дитинстві. Я була надто молодою й наляканою, щоб допомагати тобі. Тато ставився до тебе ще гірше. Але зараз справа не в нас. Ти більше не можеш бути імпульсивною дівчинкою. Ідеться про мою доньку. Твою небогу. Ми мусимо її захищати.

— Але…

— Франція капітулювала, Ізабель.

— Хіба ти не чула генерала де Голля? Він сказав…

— А хто такий цей генерал де Голль? Чому ми маємо його слухати? Маршал Петен — герой війни і наш лідер. Ми мусимо довіряти своєму урядові.

— Ти жартуєш, В’янн? Режим Віші співпрацює з Гітлером. Як ти можеш не усвідомлювати всієї небезпеки? Петен помиляється. Невже треба сліпо йти за лідером?

В’янн обережно підсунулась до Ізабель. Вона вже починала трохи її боятися.

— Ти не пам’ятаєш останньої війни, — сказала вона, склавши руки разом, щоб не тремтіли. — А я пам’ятаю. Я пам’ятаю батьків, братів та дядьків, які не повернулися додому. Я пам’ятаю, як діти в моєму класі тихо плакали, коли приходили телеграми з поганими новинами. Я пам'ятаю чоловіків, які поверталися додому на милицях із порожніми штанинами, або ж без рук, або з понівеченими обличчями. Я пам’ятаю, яким був тато до війни і як він змінився, коли повернувся. Як він пив, грюкав дверима і кричав на нас. Я пам’ятаю історії про Верден та Сомму й мільйони французів, які гинули в окопах, залитих кров’ю. І пам’ятаю звірства німців. Вони були жорстокими, Ізабель.