Крістін Генна - Соловей

— Може, твоя сестра і не помиляється, — сказала Рейчел, коли вони проходили біля церкви на околиці міста.

— Рейчел, якщо ти станеш на її бік, я тебе приб’ю.

— Як би це сказати… Можливо, твоя сестра в дечому має рацію.

В’янн зітхнула:

— Не кажи їй цього. Вона й так нестерпна.

— Їй доведеться навчитися правильно поводитися.

— Сама її вчи. Вона вже довела, що не може виправитись чи прислухатись до голосу розуму. Вона жила у двох приватних пансіонатах, але так і не навчилася тримати язик за зубами чи вести пристойну розмову. Два дні тому, замість того, щоб піти в місто по м’ясо, вона сховала всі цінні речі і зробила для нас схованку. Про всяк випадок.

— Я, мабуть, теж сховаю своє добро. Хоч у мене і не надто його багато.

В’янн стисла губи. Не було сенсу більше про це говорити.

Скоро Антуан буде вдома і приборкає Ізабель.

Біля хвіртки Le Jardin В’янн попрощалася з Рейчел та її дітьми.

— Мамо, чому ми мусимо віддавати їм наше радіо? — спитала Софі. — Воно ж татове.

— Ми не віддамо його, — втрутилась Ізабель, наздогнавши їх. — Ми його сховаємо.

— Ми його не ховатимемо, — заявила В’янн. — Ми виконуватимемо те, що нам кажуть, і поводитимемося тихо, доки Антуан не повернеться додому. Він знатиме, що робити.

— Вітаю в середньовіччі, Софі, — сказала Ізабель.

В’янн різко відчинила хвіртку, забувши, що біженці її зламали. Вона знову захиталась на одній завісі. В’янн знадобилася вся її мужність, аби вдати, наче нічого не сталося. Жінка попрямувала в будинок; відчинивши двері, вона одразу ввімкнула на кухні світло.

— Софі, — сказала В’янн, знімаючи капелюх. — Накрий, будь ласка, на стіл.

В’янн проігнорувала бурмотіння дочки — воно було передбачуване. Лише за кілька днів Ізабель навчила свою небогу непокори.

В’янн запалила плиту й почала куховарити. Коли картопляне пюре та суп були майже готові, вона почала прибирати. Звісно ж, Ізабель їй не допомагала. Зітхнувши, вона наповнила раковину водою, щоб помити посуд. Жінка була така заклопотана, що не одразу почула, як хтось стукає в парадні двері. Пригладивши волосся, вона вийшла у вітальню. Ізабель, яка сиділа з книгою на дивані, одразу підвелася. Вона читала, поки В’янн готувала і прибирала. Чого і слід було очікувати.

— Ти на когось чекаєш? — спитала Ізабель.

В’янн похитала головою.

— Може, не відчинятимемо? — запропонувала Ізабель. — Вдамо, ніби нас немає вдома.

— Це, мабуть, Рейчел.

У двері знову постукали.

Дверна ручка повільно повернулась, і двері відчинилися.

Звісно, це має бути Рейчел. Хто ж іще?

У будинок зайшов німецький солдат.

— О, перепрошую, — сказав він жахливою французькою. Чоловік зняв свій військовий кашкет, затис його під пахвою й усміхнувся. Він був привабливим — високим і широкоплечим, з тонкими губами, блідою шкірою та світло-сірими очима. В’янн припустила, що він був приблизно її віку. Його уніформа була ретельно відпрасована і здавалася зовсім новою. Піднятий комір прикрашав залізний хрест. З його шиї на ремінці звисав бінокль, а широкий шкіряний пасок підперізував його стан. Позаду нього, за гілками орхідей, вона побачила залишений на узбіччі мотоцикл, до якого була прилаштована коляска, де лежали кулемети.

— Мадемуазель, — звернувся він до В’янн, трохи нахиливши голову та стукнувши черевиками.

— Мадам, — виправила вона, намагаючись говорити зухвало, хоч навіть їй самій її голос здавався наляканим. — Мадам Моріак.

— Я капітан Вольфґанґ Бек, — він простягнув їй аркуш паперу і знову клацнув підборами. — Я не дуже добре говорю французькою. Пробачте за це, — коли він усміхнувся, на його щоках з’явилися глибокі ямки.

Вона взяла аркуш і насупилася:

— Я не знаю німецької.

— Чого вам треба? — вимогливо спитала Ізабель, підійшовши до В'янн.

— Ваш дім дуже гарний. До того ж він поряд з аеродромом. Я помітив це, коли приїхав. Скільки у вас спалень?

— А що? — сказала Ізабель тієї ж миті, коли В’янн відповіла: «Три».

— Я зупинюся тут, — сказав капітан своєю ламаною мовою.

— Зупинитеся? — сторопіла В’янн. — Тобто… залишитеся тут?

— Так, мадам.

— Залишитеся? Ви? Чоловік? Нацист? Ні, ні, — Ізабель захитала головою. — Ні.

Усмішка не зникла з обличчя капітана.

— Ви були в місті, — сказав він, дивлячись на Ізабель. — Я помітив вас, коли ми приїхали.

— Ви помітили мене?

Він усміхнувся:

— Думаю, кожен чоловік мого взводу з плоті та крові помітив вас.

— Цікаво, що ви заговорили про кров, — відповіла Ізабель.