Крістін Генна - Соловей

В'янн штрикнула сестру ліктем.

— Вибачте, капітане. Моя молодша сестра буває дуже впертою. Однак я одружена, мій чоловік зараз на фронті, а я живу тут із сестрою і донькою, тож було б дуже недоречно, якби ви залишилися тут.

— Тобто ви радше залишите будинок мені. Мабуть, для вас це дуже важко.

— Залишимо? — не второпала В’янн.

— Гадаю, ти не зрозуміла капітана, — озвалась Ізабель, не зводячи пильного погляду з чоловіка. — Він заселяється у твій дім, а цей шматок паперу — наказ, відповідно до якого він може це зробити. І відповідно до умов перемир’я Петена, звісно ж. Ми або дамо йому кімнату, або маємо вимітатися з будинку, який належав нашій родині поколіннями.

Солдат знітився.

— Боюся, що наразі така ситуація. Багато інших селян зіткнулися з подібною дилемою.

— Якщо ми залишимо дім, то чи отримаємо його потім назад? — спитала Ізабель.

— Не думаю, мадам.

В’янн наважилася зробити крок йому назустріч. Може, їй вдасться з ним домовитись.

— Думаю, мій чоловік скоро повернеться додому. Може, ви почекаєте?

— На жаль, я не генерал. Я просто капітан Вермахту. Я виконую накази, мадам, а не віддаю їх. І мені наказано розташуватися тут. Однак, запевняю вас, я джентльмен.

— Ми йдемо, — сказала Ізабель.

— Ідемо? — В’янн не могла повірити, що сестра таке каже. — Це мій дім.

Повернувшись до капітана, вона мовила:

— Я можу сподіватися, що ви поводитиметесь як джентльмен?

— Звичайно.

В’янн поглянула на Ізабель, яка повільно хитала головою.

Жінка знала, що не має особливого вибору. Вона мусила дбати про Софі, доки Антуан не повернеться, а тоді він владнає всі ці негаразди. Звісно, він скоро повернеться, адже перемир’я вже підписане.

— Унизу є маленька спальня. Вам буде там зручно.

Капітан кивнув:

— Дякую, мадам. Я принесу свої речі.

Щойно за капітаном зачинилися двері, Ізабель накинулася на В’янн:

— Ти здуріла? Ми не можемо жити під одним дахом із нацистом.

— Він сказав, що він із Вермахту. Це те саме?

— Мене не цікавить їхня ієрархія. Ти не бачила що вони хочуть з нами зробити, В’янн. А я бачила. Ми підемо звідси. Ходімо до сусідів, до Рейчел. Ми можемо жити з нею.

— Будинок Рейчел замалий для нас, і я не залишу свій дім німцям.

На це в Ізабель відповіді не було.

В'янн відчула, як від хвилювання в неї до горла підкотився клубок.

— Іди, якщо мусиш, а я дочекаюсь Антуана. Ми здалися, тож він скоро повернеться.

— В’янн, будь ласка…

Парадні двері гучно заскрипіли. Знову почувся стукіт.

В’янн попленталась до дверей і відчинила їх тремтливою рукою.

Капітан Бек стояв на порозі. В одній руці він тримав кашкет, а в іншій — маленьку шкіряну валізу.

— Вітаю знову, мадам, — сказав він, ніби був відсутнім досить довго.

В’янн почухала шию, знітившись під пильним поглядом чоловіка. Вона швидко пішла назад, запрошуючи його за собою:

— Сюди, капітане.

Повернувши голову, вона затримала погляд на вітальні, яку оздоблювали три покоління жінок їхньої родини. Золотаві стіни кольору свіжої випічки, кам’яна підлога, укрита обюссонськими килимами, важкі дерев’яні меблі, оббиті мохером та гобеленовою тканиною, порцелянові лампи, золотаво-червоні фіранки, антикваріат і різні скарби, що лишилися з часів, коли Розіньйолі були заможними торговцями. Донедавна на стінах висів живопис. Тепер лишилися тільки найпростіші картини: цінні Ізабель сховала.

Проминувши все це, В’янн рушила до маленької гостьової кімнати, розташованої під сходами. Перед зачиненими дверима, ліворуч від ванної, обладнаної на початку двадцятих років, жінка зупинилася. Вона відчувала дихання чоловіка позаду себе.

В’янн відчинила вузеньку кімнату з великим вікном, закритим синьо-сірими шторами, що діставали дерев’яної підлоги. На пофарбованому комоді стояв синій глечик і миска. Дубовий гардероб із дзеркальними дверима був розташований у кутку спальні. Біля подвійного ліжка стояла тумбочка, а на ній — антикварний годинник із позолоченої бронзи. Речі Ізабель були розкидані скрізь, ніби вона збиралася в тривалу відпустку. Швидко їх зібравши та сховавши валізу, В’янн повернулася до капітана.

Його багаж гучно впав на підлогу. Вона поглянула на нього і з елементарної ввічливості злегка всміхнулась.

— Не варто хвилюватися, мадам, — сказав він м’яко. — Нам наказали поводитися як джентльмени. Моя мати вимагала б того самого, і, правду кажучи, я боюся її більше за свого генерала.