Айн Ренд - Джерело

Лист повернувся до Рорка непрочитаним.

«Знаменом» керував Алва Скаррет. Вайненд сидів у своєму кабінеті. Він зняв зі стіни портрет Рорка. Він працював над рекламними угодами, витратами, рахунками. Скаррет формував редакційну політику. Вайненд більше не цікавився наповненням газети.

Коли Вайненд з'являвся в якомусь відділі, працівники слухалися його, як і раніше. Він продовжував діяти як механізм, і люди знали, що цей механізм небезпечніший, ніж будь-коли: він нагадував автомобіль, що котиться з гори без гальм і з вимкнутим двигуном.

Він ночував у своєму пентхаусі й не бачився з Домінік. Скаррет сказав, що вона повернулася до заміського будинку. Якось Вайненд наказав секретарці з'єднати його з Коннектикутом. Він стояв біля її столу, коли вона запитувала дворецького, чи вдома місіс Вайненд. Дворецький відповів ствердно. Секретарка поклала слухавку, і Вайненд повернувся до свого кабінету.

Він хотів дати собі кілька днів. Потім він повернеться до Домінік. Їхній шлюб стане таким, яким вона хотіла його спочатку — вона стане «місіс Вайнендові газети». Він погодиться на це.

«Чекай, — думав він, у нетерплячій агонії, — чекай. Ти повинен зібратися із силами, щоб постати перед нею таким, який ти зараз. Повинен навчитися жебрати. Більше не можна претендувати на те, на що ти не маєш права. Немає ані рівності, ані опору, ані гордості у спробі протиставити свою та її силу. Сама лише покора. Встань перед нею, як людина, яка нічого не може їй дати, яка житиме тим, чим вона вирішить обдарувати. Це може бути лише зневага, але вона йтиме від неї і пов'язуватиме вас. Покажи їй, що розумієш це. Є певна гідність у тому, щоб визнати повну втрату гідності. Навчися цього. Чекай…» Він сидів у кабінеті пентхауса, відкинувши голову назад. У порожній кімнаті не було свідків… «Домінік, — думав він, — я нічого не вимагатиму, але ти мені дуже потрібна. І я так кохаю тебе. Колись я просив тебе не зважати на це. Зараз я хапаюся за тебе, як за соломинку. Зваж на це. Я кохаю тебе…»

Домінік лежала на березі озера. Вона дивилася на будинок на пагорбі й на гілляччя дерев над нею. Витягнувшись на спині й заклавши руки за голову, вона спостерігала, як рухається листя проти неба. Це заняття захопило її й давало цілковите задоволення. Вона думала: «Який гарний відтінок зеленого; є різниця між зеленню рослин і кольором предметів, рослини всотують світло, і це вже не просто щось зелене, а ще й життєва сила дерев, що стала видимою. Я не повинна дивитися вниз, я бачу гілки, стовбури, коріння, лише споглядаючи крони. Цей вогонь на облямівці листочків — це сонце, я можу не бачити його і сказати, який нині навколишній пейзаж. Ці цятки світла, що кружляють на листі, — це озеро, віддзеркалення сонячних променів від води, озеро сьогодні прекрасне, і краще не дивитися на нього, лише уявляти за цими відблисками. Я ніколи раніше не мала можливості насолодитися виглядом землі, це таке неймовірне тло, але не більше ніж тло, а колись я думала про тих, кому ця земля належить, і мені було так боляче. Тепер я можу любити її. Вони не володіють цією землею. Нічим вони не володіють. Вони ніколи не переможуть. Я бачила життя Ґейла Вайненда, і тепер напевно це знаю. Неможливо ненавидіти землю через них. Земля прекрасна. І це — тло, але не для них».

Вона знала, що робити. Але мусила зачекати кілька днів. Вона думала: «Я навчилася нести будь-який тягар, окрім щастя. Тепер я повинна цього навчитися. І не зламатися під його вагою. Це єдине, чого я відтепер потребую».

Рорк стояв біля вікна свого будиночка в долині Монаднок. Він орендував його на літо; приїхав сюди, потребуючи усамітнення та відпочинку. Був тихий вечір. Вікно виходило на невеличку галявину, обрамлену деревами, на схилі пагорба. Над темними кронами тягнулася смуга заходу сонця. Він знав, що внизу були й інші будинки, але їх не було видно. Він відчував таке ж задоволення, як і будь-який інший орендар, тим, як збудовано цей курорт.

Рорк почув гуркіт автомобіля, що наближався з протилежного боку будинку. Здивовано прислухався, бо не чекав гостей. Автомобіль зупинився. Він пішов відчиняти двері. І геть не здивувався, побачивши Домінік.

Вона увійшла так, наче виходила із цього будинку на півгодини. Без капелюха, без панчіх, в сандалях і вузькій сукні з темно-синього льону, доречній для прогулянок сільськими околицями і для роботи в саду. Вона була схожа не на людину, яка проїхала через три штати, а на людину, яка щойно повернулася із прогулянки. Він знав: урочистості моменту надавало те, що в жодній урочистості потреб не було; не було потрібно ні на чому акцентувати і наголошувати, важливим був не сьогоднішній вечір, а останні сім років, що йому передували.