Але він уже не міг зволікати: покупців більше не було і газети, освітлені жовтою жарівкою, чекали на нього. Він не бачив продавця у тіні. На вулиці було порожньо. Довгий коридор, утворений кістяками станційних стовпів. Кам'яний тротуар, поплямовані стіни, плетиво металевих стовпів. У вікнах світилося, але здавалося, що за цими стінами не було жодної душі. Над його головою прогуркотів потяг, довга низка брязкітливих звуків скотилася до землі стовпами, що здригнулися. Здавалося, ніким не керована маса металу промчала крізь ніч.
Він зачекав, коли звук помре, а потім підійшов до кіоску. «Знамено», — сказав він. Не знав, хто продав йому газету, чоловік чи жінка. Він побачив лише вузлувату руку, яка підсунула до нього «Знамено».
Пішов геть, але зупинився посеред дороги. З титульної сторінки на нього дивилося обличчя Рорка. Це була гарна світлина. Спокійне обличчя, виразні вилиці, невблаганні вуста. Він прочитав передовицю, опершись на металеву підпору.
«Ми завжди намагалися говорити нашим читачам правду без страху чи упередження…
…міркування милосердя та право сумніватися в провині людини, навіть обвинуваченої у важкому злочині…
…але після неупередженого аналізу та з огляду на нові докази, надані нам, ми мусимо відкрито визнати, що були занадто поблажливі…
…суспільство, в якому прокинулося почуття відповідальності за малозабезпечених…
…Ми додаємо наш голос до голосу громадськості…
…Минуле, кар'єра, особистість Говарда Рорка, мабуть, підтверджують поширену думку, що він — непорядний, небезпечний, безпринципний, антисоціальний тип людини…
…Якщо Говарда Рорка визнають винним, а це неминуче, він повинен понести найсуворіше покарання, передбачене законом».
Це було підписано: «Ґейл Вайненд».
Спромігшись нарешті поглянути вгору, він побачив, що стоїть на яскраво освітленій вулиці, на тротуарі, розглядаючи восковий манекен жінки, вишукано розташований на атласній кушетці у вітрині крамниці; манекен був вбраний у пеньюар лососевого кольору та відкриті сандалі та притримував пальцем піднятої руки низку перлів.
Він не пам'ятав, коли викинув газету. Її вже не було в його руках. Він озирнувся. Неможливо було знайти газету, покинуту на вулиці, бо він не пам'ятав, якими саме вулицями йшов. Подумав: «Навіщо? Є й інші газети. У місті їх повно».
«Ти став неповторною частиною мого життя…»
«Говарде, я написав цю передовицю сорок років тому. Я написав її в шістнадцять років, тієї ночі, коли стояв на даху будинку».
Він рушив далі. Перед ним простягалася інша вулиця, несподіваний тунель нескінченної порожнечі з ланцюгом зелених світлофорів, що тягнулися до горизонту. Наче вервиця. «А тепер переходь від однієї зеленої намистини до іншої, — думав він. — Ні, це не ті слова. — Але слова лунали в такт із його кроками. — Mea culpa… mea culpa — mea maxima culpa». [14] Моя вина, моя величезна вина (лат.), формула покаяння в релігійному обряді католиків ХІ століття.
Він проминув вітрину зі старим зношеним взуттям, двері молитовного будинку із хрестом над ними, подертий портрет партійного кандидата на виборах два роки тому, овочевий магазин з ящиками зігнилої зелені на тротуарі. Вулиці звужувалися, стіни присувалися ближче. Він відчував запах річки, а нечисленні ліхтарі висвітлювали ватні клапті туману.
Він опинився в Пекельній кухні.
Фасади навколишніх будинків здавалися стінами прихованого подвір'я, що зненацька явилося перед очима: неприкритий занепад, безсоромно виставлений напоказ. Він почув лемент, що долинав із шинку на розі; він не знав, радіють там чи чубляться.
Він зупинився посеред вулиці. Повільно зазирав у пащу кожної темної ущелини, розглядав стіни в патьоках, вікна, дахи.
«Я так і не вибрався звідси. Я так і не вибрався. Я здався бакалійнику, морякам на поромі, власнику більярдної зали. Не ти тут керуєш. Не ти тут керуєш. Ти ніколи тут не керував, Ґейле Вайненд. Ти лише додав себе до переліку того, чим керують вони».
Потім він підвів погляд на величні хмарочоси. Він бачив лише їхні контури, позначені цятками світла, що здіймалися в темряві вгору, здавалося, без жодної підтримки — сяйливі вершини, не прив'язані ні до чого, крихітні, блискотливі квадратики вікон, що висіли в небі. Він знав, яким відомим хмарочосам вони належать, міг подумки відтворити в уяві їхні форми. Він думав: «Ви мої судді та свідки. Ви безперешкодно піднеслися над похиленими дахами. Ви милосердно прострелили небеса, здіймаючись до зірок, долаючи важкість, втому та неістотність. Людина, яка на кілька кілометрів віддалиться океаном, вже не бачитиме вас, але це не має значення, бо і ви, і місто існуватимете й надалі. Так само як протягом століть кілька постатей самотньо височіють над усіма, і ми можемо поглянути на них і сказати: людство існувало й до нас. Від вас не втекти; вулиці змінюються, але варто лише підвести очі, й ось ви стоїте, незмінні. Ви бачили, як я блукав сьогодні містом. Ви бачили кожен мій крок і всі мої роки. І я зрадив вас. Бо народився, щоб стати одним із вас».
Читать дальше