Айн Ренд - Джерело

Вайненд дивився на м'ясисті губи людини, яка видавала звуки і думав: «Це ви керували „Знаменом“ від самого початку, ви цього не второпали, але я це знаю, це були ви, це були ваші газети, і зараз мені нема чого рятувати».

— Так, Слоттерн і його друзі готові повернутися негайно; все, що вони просять — виконати вимоги профспілки, і вони відновлять контракти на колишніх умовах, навіть не чекаючи, поки відновиться наклад, — а це буде непросто, друже, скажу я тобі, — думаю, це дуже порядно з їхнього боку. Вчора я побалакав із Гомером, і він дав мені слово — хочеш почути, про яку суму йдеться, Вайненд, чи ти й без мене це знаєш?

— Ні, сенатор Елдрідж не зможе з тобою зустрітися… О, облиш, Ґейле, ми знаємо, що ти літав до Вашингтона минулого тижня. Натомість ти не знаєш, що сенатор Елдрідж скрізь розповідає, що й близько не підійде до цієї справи, навіть з примусу. А великого Крейґа раптово викликали до Флориди, так? Відвідує хвору тітоньку? Жоден із них, Ґейле, і пальцем не поворухне заради тебе. Це ж не якась дрібна оборудка, а ти вже не той, що колись.

Вайненд думав: «А я ніколи й не був кимось особливим, я ніхто, чому ви боїтеся дивитися мені в очі? Хіба не знаєте, що я найнікчемніший серед вас? Напівоголені жінки в недільному додатку, фото немовлят, передовиці про білок у парках — усе це віддзеркалювало ваші душі, головну суть ваших душ — а де ж була моя душа?».

— Чорт мене забирай, не бачу в цьому жодного сенсу! Якби вони жадали підвищення зарплатні, я міг би зрозуміти, я порадив би тобі боротися з покидьками до переможного кінця. Але це що таке — якась клята інтелектуальна сварка? Ми маємо позбутися останньої сорочки заради принципів або чогось такого?

— Ти не розумієш? Зараз «Знамено» стало церковним бюлетенем. Містер Ґейл Вайненд, євангеліст. У наших кишенях вітер, але ми маємо ідеали.

— Якби ж то була якась серйозна політична справа — але ж ні, якийсь божевільний терорист підірвав звалище. Усі сміються з нас. Чесно, Вайненд, я намагався читати ваші передовиці, якщо вас цікавить моя думка, це найбільша маячня, що будь-коли виходила друком. Ви думаєте, що пишете для викладачів університету?

Вайненд думав: «Я знаю тебе — ти з тих, що радше дадуть гроші вагітній повії, ніж голодному генію — я бачив раніше твоє обличчя, я зустрів тебе на вулиці та привів сюди: — „Коли маєте сумніви під час роботи, пригадайте обличчя цього чоловіка, ви пишете для нього“ — „Але ж, містере Вайненд, його обличчя неможливо запам'ятати“. Це можливо, дитинко, можливо, воно закарбується в твоїй пам'яті, ти його пригадаєш — воно повернеться і вимагатиме платні, і я платитиму, я вже давно підписав чек без зазначеної суми і зараз його віддаю — але сума в цьому порожньому чеку завжди дорівнюватиме всьому, що я маю».

— Це якесь середньовіччя і ганьба для демократії, — верескнув хтось. Це подав голос Мітчелл Лейтон. — Настав час, щоб хтось нарешті втрутився. Одна людина керує всіма газетами на свій розсуд — це що, дев'ятнадцяте століття? — Лейтон надув губи, поглядаючи на банкіра навпроти. — Чи хтось поцікавився моїми міркуваннями? У мене є ідеї. Ми повинні зібрати всі ідеї. Я про командну роботу, про один великий оркестр. Настав час провадити сучасну, ліберальну, прогресивну політику! Візьмімо, наприклад, питання фермерів-здольників…

— Замовкни, Мітче, — сказав Алва Скаррет. Невідь чому з його чола стікали краплини поту; він хотів перемоги правління; але щось негаразд було із цією кімнатою… «Занадто гаряче, — думав він, — ось якби хтось здогадався відчинити вікно».

— Я не мовчатиму! — верескнув Мітчелл Лейтон. — Я нічим не гірший за…

— Будь ласка, містере Лейтон, — втрутився банкір.

— Гаразд, — заспокоївся Лейтон, — добре. Але не забуваймо, у кого другий за величиною пакет акцій після нашого Супермена. — Він тицьнув пальцем у Вайненда, не дивлячись на нього. — Просто не забуваймо. Просто вгадайте, хто тут усім керуватиме згодом.

— Ґейле, — сказав Алва Скаррет, дивлячись на Вайненда напрочуд чесними і зболеними очима, — Ґейле, все марно. Але ми досі можемо врятувати уламки. Послухай, якби ми визнали, що помилялися щодо Кортландту та… якби взяли назад Гардінґа, він цінний працівник, і… можливо, Тухі…

— Я не бажаю навіть чути прізвище Тухі у цій розмові, — відрубав Вайненд.

Мітчелл Лейтон роззявив рота і знову його стулив.

— Саме так, Ґейле! — вигукнув Алва Скаррет. — Це ж чудово! Ми можемо поторгуватися і зробити їм пропозицію. Ми змінимо нашу політику стосовно Кортландту — ми повинні це зробити, і не заради цієї клятої профспілки, а задля підвищення накладів. Ґейле, ми запропонуємо їм це й візьмемо знову на роботу Гардінґа, Ейлієна і Фалка, але не Ту… не Еллсворта. Ми трохи поступимося, і вони поступляться теж. Кожен збереже обличчя. Так, Ґейле?