Айн Ренд - Джерело

Двері його кабінету відчинилися, й увійшов Еллсворт Тухі.

Вайненд без жодного заперечення дозволив йому перетнути кімнату і підійти до столу. Вайненд подумав, що він відчуває лише цікавість — якщо цікавість може розбухати до розміру безодні, мов оті карикатурні жуки завбільшки з будинок, які насуваються на людей на сторінках недільного додатку до «Знамена» — цікавість, тому що Еллсворт Тухі досі перебував у цій будівлі, тому що Тухі прорвався до нього попри наказ нікого не впускати і тому що Тухі сміявся.

— Я прийшов повідомити вам про те, що я йду, містере Вайненд, — сказав Тухі. Його обличчя було стримане; на ньому не було зловтіхи; це було обличчя актора, який знав, що перегравати не варто і що найсильнішого враження можна досягти, залишаючись спокійним. — І сказати вам, що я повернуся. На це ж місце, у цьому ж будинку. Тим часом ви побачите результати своєї помилки. Вже пробачте мені, я знаю, що це вияв поганого смаку, але я чекав на це тринадцять років і можу дозволити собі як нагороду цих п'ять хвилин. Отже, ви були власником, містере Вайненд, і любили відчуття володарювання? А ви коли-небудь замислювалися, що лежить в основі цього? Ви подбали про зміцнення фундаменту? Ні, тому що ви були людиною діла. Люди діла мають справу з банківськими рахунками, нерухомістю, рекламними контрактами та цінними паперами із золотим тисненням. Вони залишають для непрактичних інтелектуалів, таких як я, право розважатися, вивчаючи хімічний склад позолоти, щоб дослідити природу і джерело багатства. Вони зберігають вірність контрактам із «Крем-Ах-пудинг» і залишають нам такі банальності, як театр, кіно, радіо, школи, рецензії на книжки й критику архітектури. Кидають нам кусник, щоб ми сиділи тихо, марнуючи час на несуттєві забави, поки самі заробляють гроші. Гроші — це влада. Так, містере Вайненд? Отже, вам потрібна була влада, містере Вайненд? Влада над людством? Ви нікчемний аматор! Ви ніколи не розуміли природи ваших власних амбіцій або ж знали, що не здатні досягти бажаного. Ви не вміли застосувати необхідні методи і не хотіли б таких результатів. Ви ніколи не були цілковитим негідником. Я розповідаю вам про це без вагань, бо не знаю, що гірше: бути великим негідником чи цілковитим бовдуром. Ось чому я повернуся. І коли це станеться, я керуватиму цією газетою.

Вайненд спокійно відповів:

— Якщо повернетеся. А зараз — геть звідси.

Працівники «Знамена» оголосили страйк.

Члени профспілки корпорації Вайненда припинили працювати. До них приєдналися чимало інших, хто не належав до профспілки. Працівники типографії залишилися на робочих місцях.

Вайненд ніколи не зважав на профспілку. Він платив більше, ніж будь-який інший видавець, і до нього не висували економічних вимог. Якщо його працівники хотіли порозважатися, слухаючи промови, він не бачив причин непокоїтися. Домінік якось спробувала попередити його:

— Ґейле, коли працівники об'єднуються заради збільшення заробітної платні, скорочення робочих годин або задля інших практичних вимог, це їхнє право. Але коли видимої мети немає, краще стеж за ними уважніше.

— Люба, скільки разів я просив тебе? Не втручайся в справи «Знамена».

Він ніколи не цікавився, хто саме належить до профспілки. Зараз він дізнався, що членів небагато — але всі вони були важливі; всі його ключові працівники входили туди, не великі керівники, а рангом нижче, майстерно підібрані, активні, маленькі, незамінні свічки запалювання: меткі репортери, журналісти загального профілю, редактори, заступники редакторів. Він переглянув записи: більшість із них узяли на роботу протягом останніх восьми років за рекомендацією Тухі.

Нечлени профспілки почали страйкувати з різних причин: деякі тому, що ненавиділи Вайненда; інші тому, що боялися залишитися осторонь і це здавалося їм легше, ніж самостійно аналізувати справу. Один боязкий, маленький чоловічок зустрів Вайненда у вестибюлі й залементував: «Ми повернемося, серденько, і все буде інакше». Дехто звільнявся, уникаючи зустрічі з Вайнендом. Інші підстраховувалися: «Містере Вайненд, я не хочу це робити, збіса не хочу, я не маю нічого спільного з профспілкою, але страйк — це страйк, і я не можу собі дозволити стати штрейкбрехером»; «Чесно, містере Вайненд, я не знаю, хто має рацію, а хто ні, й думаю, що Еллсворт Тухі провернув брудну махінацію, а Гардінґ не повинен був цього допустити, але в чому можна бути впевненим у наш час? Єдине, чого я не робитиму, — я не піду проти всіх. Ні, містере. Незалежно від того, на чиєму боці правда».