Айн Ренд - Джерело

Він не був упевненим, чи Вайненд його чує. Але Вайненд дозволив йому закінчити, потім вдав, що слухає, наче звуки долітали до нього із запізненням. Після паузи Вайненд запитав:

— Хто відповідав за випуск?

— Це… це були Ейлієн і Фалк.

— Звільни Гардінґа, Ейлієна, Фалка і Тухі. Дай відкупного Гардінґові за порушення контракту. Але не Тухі. Щоб за п'ятнадцять хвилин їх тут не було.

Гардінґ був випусковим редактором, Фалк — коректором, Ейлієн відповідав за реалізацію і верстку; всі працювали в «Знамені» понад десять років. Скаррет наче почув повідомлення про імпічмент президента, знищення Нью-Йорка метеоритом і затоплення Каліфорнії Тихим океаном.

— Ґейле! — закричав він. — Ми не можемо!

— Іди геть!

Скаррет вийшов.

Вайненд натиснув кнопку селектора і сказав у відповідь на тремтячий голос секретарки:

— Нікого до мене не впускати.

— Так, містере Вайненд.

Він натиснув іншу кнопку і наказав відповідальному за продаж:

— Вилучи із продажу весь наклад.

— Містере Вайненд, занадто пізно! Більша частина вже…

— Вилучи!

— Так, містере Вайненд.

Він хотів покласти голову на стіл, полежати нерухомо і відпочити, ось лише потрібного йому відпочинку не існувало — він потребував відпочинку більшого за сон, більшого за смерть, відпочинку людини, яка ніколи не жила. Це бажання відпочити суперечило його природі, тому що він знав: напруга, що розпирала його череп, означала інше, це був заклик до дії, такий потужний, аж його паралізувало. Він понишпорив у столі, шукаючи аркуші чистого паперу, забувши, де вони зазвичай лежать. Він мусив написати передовицю, що пояснить і спростує попередню. Він мусив поспішати. Він відчував, що не має права зволікати жодної хвилини.

Напруга щезла з першими написаними словами. Він думав — поки його рука квапливо писала — про силу, приховану в словах; потім про тих, хто ці слова прочитає, але спершу про тих, хто ці слова знайшов; про цілющу силу, рішення як подолання перешкод. Він думав: можливо, головну таємницю світу, першоджерело життя, науковці ще не розкрили, але саме це відбувається, коли думка набуває форми слів.

Він відчував гуркіт, вібрацію в стінах свого кабінету, в підлозі. Друкарські машини готували обідній випуск його маленької бульварної газети «Ріжок». Він усміхнувся цим звукам. Його рука почала писати швидше, наче цей звук помпував енергію в його пальці. Він відмовився від свого звичного редакторського «ми». Він написав: «…і якщо мої читачі або мої вороги захочуть висміяти мене через цей інцидент, я це сприйму і вважатиму сплатою старих боргів. Я на це заслужив».

Він подумав: «Це б'ється серце будівлі… котра година? Я і справді його чую чи це моє власне серце? Якось лікар приклав мені до вуха стетоскоп і дав послухати власне серцебиття — воно лунало так само — і він сказав, що я здорова тварина і проживу чимало років… чимало… років».

«Я завинив перед моїми читачами через цього мерзенного негідника, що його духовне зростання є моїм єдиним виправданням. Я не відчуваю до суспільства такого рівня зневаги, що дозволила б мені вважати його небезпечним. Я досі відчуваю до моїх співгромадян достатньо поваги, яка дозволяє мені сказати, що Еллсворт Тухі не може становити для них загрози».

«Кажуть, звук ніколи не зникне повністю, він мандрує у просторі. А що відбувається з людським серцебиттям? Так багато ударів зробило серце за п'ятдесят шість років — чи можна зібрати їх знову, до якогось накопичувача, і вжити ще раз? Якщо вони ретранслюються, то чи не могли вони перетворитися на стукіт цих друкарських машин?»

«Але я взяв його до своєї газети, і якщо публічне каяття — це дивний, принизливий акт у нашу епоху, то саме таке покарання я понесу».

Не п'ятдесят шість років цих ледь чутних ударів, кожен з яких відокремлений та остаточний, схожий не на кому, а на крапку — багато крапок на сторінці, зібраних докупи, щоб оживити ці друкарські машини; не п'ятдесят шість, а тридцять один, решту двадцять п'ять років пішли на підготовку — мені було двадцять п'ять, коли я прибив над входом табличку; видавці не змінюють назви газети — я змінив — нью-йоркське «Знамено», «Знамено» Ґейла Вайненда…

«Я прошу вибачення у кожної людини, яка бодай колись читала цю газету».

Здорова тварина — і те, що я роблю, є свідченням мого здоров'я. Я мушу запросити сюди того лікаря, щоб він послухав ці друкарські машини — він усміхнеться доброю вдоволеною усмішкою. Лікарі інколи, наче еталони досконалого здоров'я, одначе це доволі рідкісне явище. Я повинен подарувати йому це задоволення — найздоровіший ритм, що він будь-коли чув — і він скаже, що «Знамено» проживе чимало років…