Айн Ренд - Джерело

Йому не спадало на думку, коли він поспішав до неї зараз, що треба попередити про візит. Він ніколи не хвилювався, чи застане її вдома. Він завжди з'являвся, як оце зараз, і вона завжди була вдома. Цього вечора теж.

Вона відчинила йому двері квартири на верхньому поверсі витіюватого, проте занедбаного брунатного будинку.

— Привіт, Пітере, — промовила так, наче бачила його вчора.

Стояла перед ним надто маленька, надто тендітна для свого одягу. Закоротка, але заширока чорна спідниця теліпалася навколо стрункої талії; грубий комірець хлопчачої сорочки перекосився набік, відкриваючи опуклу тонку ключицю; рукави були занадто довгі для її тендітних рук. Вона дивилася на нього, схиливши голову набік; її каштанове волосся було недбало зібране на потилиці, але скидалося на стрижку, легку й пухнасту, наче безформний німб навколо обличчя. Сірі очі, великі й короткозорі, дивилися на Кітінґа, вона повільно всміхнулася блискучими губами, ніжно та чарівливо.

— Привіт, Кеті, — сказав він.

Відчув спокій. Відчув, що йому нема чого боятися, ані в цьому будинку, ані деінде. Він приготувався пояснити, скільки справ було у нього в Нью-Йорку, але пояснення видавалися зараз недоречними.

— Дай мені свого капелюха, — сказала вона, — і будь обережним із цим стільцем, він не надто стійкий, у вітальні є кращі, заходь туди.

Вітальня, зауважив він, була скромна, та водночас вишукана, демонструючи на диво добрий смак господаря. Він зауважив бібліотеку; дешеві полиці аж до стель заставлені цінними виданнями; книжки позапихали недбало, їх і справді читали. Він помітив над охайним, пошарпаним столом гравюру Рембрандта, поплямовану і пожовклу, що її, либонь, знайшов у крамниці лахмітника знавець, який ніколи з нею не розлучиться, хоча кошти, що можна було б виручити від її продажу, вочевидь, йому не зашкодили б. Стало цікаво, хто ж її дядько, але не запитав про це.

Стояв, розглядаючи кімнату, відчуваючи присутність дівчини за спиною, насолоджуючись упевненістю, яку він так рідко відчував. Потім повернувся, обійняв і поцілував її; дівочі вуста поступливо та гаряче зустріли його губи; вона не відчувала ні страху, ні хвилювання, — надто щаслива, щоб потрактувати цей поцілунок інакше, ніж щось природне.

— Боже, я сумував за тобою, — сказав він, знаючи, що це справді так, щодня від їхньої останньої зустрічі та найбільше, можливо, у ті дні, коли не думав про неї.

— Ти не дуже змінився, — сказала вона. — Трошки схуд. Тобі пасує. Пітере, ти будеш дуже привабливий, коли тобі виповниться п'ятдесят.

— Звучить не зовсім як комплімент.

— Чому? О, ти про те, що я не вважаю тебе привабливим зараз? Але ж це не так.

— Ти не повинна казати мені це навпростець.

— Чому б і ні? Сам знаєш, що ти гарний. Але я думала про те, який ти будеш у п'ятдесят. Ти матимеш сивину на скронях та носитимеш сірі костюми — минулого тижня я бачила один у вітрині й подумала, що це саме такий — і ти станеш видатним архітектором.

— Ти справді так думаєш?

— Авжеж, — вона не підлещувалася. Вона, здається, навіть не усвідомлювала, що це лестощі. Вона просто вказувала на факт, надто очевидний, щоб на ньому наголошувати.

Він очікував неминучих запитань. Але натомість вони раптом заговорили про старі добрі дні, спільно проведені у Стентоні, й він сміявся, тримаючи її на колінах, її худенькі плечі опиралися на згин його руки, а очі сяяли лагідно і вдоволено. Він говорив про їхні старі купальні костюми, про спущені петлі на її панчохах, про їхню улюблену крамничку морозива у Стентоні, де вони разом провели так багато літніх вечорів — і він думав, що це безглуздо; він мав розповісти їй про щось важливіше і розпитати її; люди не розмовляють так, не бачачись багато місяців. Але вона сприймала це цілком нормально; вона, здавалося, навіть не думала про те, що вони давно не бачилися. Нарешті він запитав перший:

— Ти отримала мою телеграму?

— О так, дякую.

— Ти не хочеш дізнатися, як мої справи у місті?

— Авжеж. Як твої справи?

— Слухай, тобі це геть нецікаво!

— О ні, мені цікаво! Я хочу знати про тебе все.

— Чому ж тоді не питаєш?

— Ти сам розповіси, коли захочеш.

— Тобі це не дуже важливо, адже так?

— Що саме?

— Те, що я роблю.

— А… так, важливо, Пітере. Ні, не надто.

— Як мило з твого боку!

— Але ж, послухай, для мене насправді важливо не те, що ти робиш. А ти.

— Що саме про мене?

— Тільки те, що ти тут, у місті. Чи десь у світі. Не знаю. Тільки це.