Айн Ренд - Джерело

— Тому що я люблю цю землю. Це все, що я люблю. Мені не подобаються форми предметів на цій землі. Я хочу їх змінити.

— Для кого?

— Для себе.

— Скільки тобі років?

— Двадцять два.

— Коли ти це почув?

— Я такого не чув.

— У двадцять два роки люди так не розмовляють. Ти ненормальний.

— Можливо.

— Це не комплімент.

— Я розумію.

— Родичів маєш?

— Ні.

— Працював під час навчання?

— Так.

— Де саме?

— На будовах.

— Скільки грошей у тебе залишилося?

— Сімнадцять доларів і тридцять центів.

— Коли приїхав до Нью-Йорка?

— Учора.

Камерон подивився на білу папку під його кулаком.

— Чорт тебе забирай, — він мовив лагідно. — Чорт тебе забирай! — раптом він заволав, нахиляючись уперед: — Я не просив тебе сюди приходити! Мені не потрібен кресляр! Тут нема що креслити! Я не маю вдосталь роботи для себе і своїх працівників, щоб їм не доводилося ходити по благодійний суп! Мені не потрібні дурнуваті ідеалісти, які помиратимуть тут із голоду! Я не хочу брати на себе відповідальність. Я її не просив. Ніколи не думав, що ще таке побачу. Я з цим покінчив. Я поклав цьому край багато років тому. Я абсолютно задоволений слинявими бовдурами, яких тут бачу, вони ніколи нічого не мали й не матимуть, і їм усе одно, що з них вийде. Це все, чого я хочу! Навіщо тобі було приходити сюди? Ти збираєшся себе занапастити, так? І я допоможу тобі в цьому. Не хочу тебе бачити. Ти мені не подобаєшся. Твоє обличчя мені не подобається. Ти схожий на нестерпного егоїста. Ти зухвалий. Занадто самовпевнений. Двадцять років тому я натовк би тобі пику з превеликим задоволенням. Приходь завтра на роботу рівно о дев'ятій.

— Так, — сказав Рорк, підводячись.

— П'ятнадцять доларів на тиждень. Це все, що я можу тобі платити.

— Так.

— Чортів придурок. Пішов би до когось іншого. Я приб'ю тебе, якщо підеш до когось іншого. Як тебе звати?

— Говард Рорк.

— Якщо спізнишся, я тебе звільню.

— Так.

Рорк простягнув руку по ескізи.

— Залиш їх тут! — рикнув Камерон. — А зараз вимітайся!

— Тухі, — сказав Ґай Франкон. — Еллсворт Тухі. Дуже мило з його боку, як думаєш? Прочитай це, Пітере.

Франкон грайливо перехилився над столом і простягнув Кітінґові серпневий випуск «Нових рубежів». Білу обкладинку журналу прикрашала чорна емблема, на якій було зображено палітру, молоток, викрутку і світанкове сонце; часопис мав 30 тисяч накладу, і його прихильники називали себе інтелектуальним авангардом столиці, нікому не спадало на думку заперечити це твердження. Кітінґ зачитав уривок зі статті «Мармур і цемент» авторства Еллсворта Тухі:

…а зараз перейдімо до іншого помітного досягнення на столичному обрії. Ми закликаємо звернути увагу обраних на новий будинок Мелтона, створений фірмою «Франкон і Геєр».

Він постає у білосніжній величі красномовним свідком тріумфу чистоти класицизму та здорового глузду. Царина з невмирущими традиціями стала поєднальним чинником у зведенні споруди, що її краса здатна сягнути, ненав'язливо і зрозуміло, серця кожної людини з вулиці. Тут немає потворного ексгібіціонізму, жодного прагнення до незвичності, жодної оргії розгнузданого егоїзму. Ґай Франкон, її творець, знав, як підпорядкувати свій задум непорушним канонам, що їхню непохитність довели попередні покоління майстрів, і водночас зумів виявити власну творчу оригінальність, не всупереч, а завдяки класичним догмам, які сприйняв зі смиренністю справжнього митця. Можливо, варто побіжно згадати, що дотримання догм — це єдине, що уможливлює справжню оригінальність…

Істотніша, хоч і символічна важливість появи такої будівлі у нашій столиці — те, що стоячи перед його південним фасадом, відчуваєш потрясіння, усвідомлюючи, що карнизи, повторювані з навмисною та вдячною регулярністю від третього до вісімнадцятого поверху, ці довгі, прямі горизонтальні лінії, відповідають принципу пом'якшення і стримування, є лініями зрівняльними. Здається, вони опускають будівлю до скромного зросту спостерігача. Це лінії землі, людей, великих людських мас. Здається, вони промовляють нам, що ніщо не може піднятися надто високо над обмеженим рівнем звичайної людини, що все тримає і стримує, навіть цю гордовиту споруду, людське братство…

Там було більше. Кітінґ прочитав до кінця, потім підвів голову.

— Чудово! — благоговійно видихнув він.

Франкон щасливо всміхнувся.

— Непогано, так? І це пише сам Тухі. Не так уже й багато людей чули це прізвище, але вони ще почують його, запам'ятай мої слова, почують. Я це передбачаю… Отже, він не вважає мене нездарою? А язик у нього буває, наче бритва. Ти почитав би, що він про інших пише. Ти бачив оту нову мишоловку Даркіна? Так-от, я був на вечірці, де Тухі сказав, — Франкон захлинувся сміхом, — «Якщо містер Даркін страждає від оманливого переконання, що він архітектор, хто-небудь повинен нагадати йому про великі можливості, які відкриває нестача кваліфікованих сантехніків». Ось що він сказав. Уяви, на публіці!