Айн Ренд - Джерело

— Чим він заробляє на життя?

— О, він робить багато різного, не знаю, не можу стежити за всім. Викладає історію мистецтва, він професор.

— До речі, а коли ти збираєшся вступати до коледжу?

— А… Ну… ну, бачиш, не думаю, що дядько схвалює цю ідею. Я сказала йому, що завжди планувала навчатися і заробляти на навчання, але він, здається, вважає, що це не для мене. Він багато не говорить на цю тему, каже лише: «Бог створив слона для важкої праці, а комара — щоб літати, і зазвичай небажано експериментувати із законами природи, але якщо ти хочеш спробувати, моя люба дитинко…». Насправді він не заперечує, це я повинна вирішити, але…

— Не дозволяй йому завадити тобі.

— О, він мені не перешкоджатиме. Тільки, я собі подумала, що ніколи не була особливо здібною в школі й, любий, я насправді абсолютна нездара в математиці. І тому думаю… але поки що можна не поспішати, у мене є купа часу, щоб визначитися.

— Послухай, Кеті, мені це не подобається. Ти завжди хотіла вступити до коледжу. Якщо це твій дядько…

— Не кажи так. Ти його не знаєш. Він найдивовижніша людина, яку я знаю. Він такий добрий, чуйний. І веселий. Він завжди жартує, а як мудро: все, що здавалося серйозним, коли він поруч, перестає таким бути, а ще він дуже поважна людина. Знаєш, він годинами розмовляє зі мною, ніколи не втомлюється і не нудиться через мою тупість, розповідає мені про страйки, про умови в нетрях, і про бідних людей, які працюють у поті чола, завжди про інших, ніколи про себе. Його товариш казав, що дядько міг би стати дуже заможним, якби захотів, бо він дуже розумний, але він не хоче, гроші його зовсім не цікавлять.

— Це якось не по-людськи.

— Зачекай, спершу познайомся з ним. О, він хоче з тобою познайомитися. Я розповідала йому про тебе. Дядько називає тебе «Ромео з рейсшиною».

— Він так каже?

— Ти не розумієш. Він по-доброму. Він завжди так висловлюється. У вас багато спільного. Можливо, він зможе допомогти тобі. Він теж тямить в архітектурі. Ти полюбиш дядька Еллсворта.

— Кого?

— Мого дядька.

— Як, — запитав Кітінґ захриплим голосом, — як звати твого дядька?

— Еллсворт Тухі. Що таке?

Його руки безсило впали. Він сидів, втупившись у неї безтямним поглядом.

— Що сталося, Пітере?

Він ковтнув слину. Вона побачила, як сіпнулась його горлянка. Потім рішуче мовив:

— Послухай, Кеті, я не хочу знайомитися з твоїм дядьком.

— Але чому?

— Я не хочу знайомитися з ним. Не через тебе… Послухай, Кеті, ти мене не знаєш. Я людина, яка експлуатує інших. А тебе я не хочу експлуатувати. Ніколи. Не дозволяй мені. Тільки не тебе.

— Експлуатувати мене? Про що ти? Чому?

— Дуже просто: я усе віддав би, щоб познайомитися з Еллсвортом Тухі, отак-от, — він хрипко засміявся. — Кажеш, він дещо тямить в архітектурі? Дурненька ти! Він найважливіша людина в архітектурі. Ще ні, можливо, але за кілька років він таким стане — запитай у Франкона, цей старий кріт знає. Невдовзі він стане Наполеоном усіх архітектурних критиків, цей твій дядечко Еллсворт, от побачиш. Насамперед не так уже й багато охочих писати про наш фах, отже, він розумний чоловік, який вчасно входить на ринок. Ти б бачила великих цабе у нашій конторі, які жадібно ковтають кожну кому в його статтях! Ти кажеш, він міг би мені допомогти? Авжеж, він міг би створити мені ім'я, і він зробить це. Й одного дня я з ним познайомлюся, коли буду готовим, так само, як я познайомився із Франконом, але не тут, не через тебе. Розумієш? Не через тебе!

— Але ж, Пітере, чому б і ні?

— Бо я так не хочу! Бо це брудно, і я ненавиджу все це, роботу і свій фах, те, що я роблю, і те, що збираюся робити! Це те, від чого я хочу тримати тебе якнайдалі. Ти все, що у мене є. Просто тримайся подалі від цього, Кеті!

— Подалі від чого?

— Не знаю.

Вона підвелася, але залишилася в його обіймах. Він притулився обличчям до її стегна; вона пестила його волосся, дивлячись на нього згори вниз.

— Усе добре, Пітере. Думаю, я розумію. Ти не мусиш знайомитися з дядьком, поки сам не захочеш. Просто скажи мені, коли захочеш. Можеш експлуатувати мене, якщо потрібно. Усе гаразд. Нічого ж не зміниться.

Коли він підвів голову, вона лагідно сміялася.

— Пітере, ти запрацювався. Нерви трохи розхиталися. Хочеш, я зроблю тобі чаю?

— Ой, геть забув, я не вечеряв сьогодні. Часу не було.

— Ну от! Як жахливо! Негайно ходімо на кухню, я подивлюся, що можна приготувати для тебе.

Він вийшов від неї за дві години, почуваючись просвітленим, очищеним, щасливим, забувши про свої страхи, забувши про Тухі та Франкона. Він думав лише про те, що обіцяв їй прийти завтра, і наступного дня потрібно чекати нестерпно довго. Він пішов. А вона стояла біля дверей, поклавши руку на клямку, якої він торкався, і думала, що він може прийти завтра — або через три місяці.