Айн Ренд - Джерело

— Нічого страшного, мамо! — він ухопив її за лікті. — Я поспішаю, серденько. Невеличка вечірка із хлопцями — ні, ні, не кажи нічого — я буду не пізно. І — слухай — ми святкуємо початок моєї роботи у Франкона і Геєра!

Він рвучко її поцілував, у радісному збудженні, що часом робило його затятим, і вилетів із кімнати вгору сходами. Місіс Кітінґ похитала головою — збентежено, осудливо і щасливо.

У своїй кімнаті, розкидаючи навколо себе одяг, Кітінґ раптом згадав про телеграму, яку мав вислати до Нью-Йорка.

Ця особлива тема не зринала в його голові протягом дня, але вигулькнула зараз, як щось надзвичайно термінове; він хотів дати телеграму зараз, негайно.

Нашкрябав на аркуші паперу:

«Кеті найдорожча їду в Нью-Йорк робота Франкон кохаю назавжди Пітер».

Цієї ночі Кітінґ, затиснутий між двома хлопцями, мчав до Бостона, вітер і дорога зі свистом неслися вслід. Він думав, що зараз перед ним відкривається світ, наче темрява, що відступає перед хитким світлом фар. Він вільний. Він готовий. За кілька років — отже, невдовзі, оскільки у швидкості цього автомобіля часу не існувало — його ім'я лунатиме горном, вириваючи людей зі сну. Він готовий до звершень, надзвичайних досягнень, здобутків у… у… у… о чорт, — в архітектурі.

Пітер Кітінґ дивився на вулиці Нью-Йорка. Зауважив, що люди тут вдягаються дуже добре.

На мить зупинився перед будинком на П'ятій авеню, де було бюро Франкона і Геєра й де чекав на нього перший робочий день. Він дивився на людей, які поспіхом пробігали повз нього. «Шикарні, — думав він, — збіса шикарні». Він із сумом зиркнув на свій одяг: мусив іще чимало навчитися в Нью-Йорку.

Коли вже нікуди було зволікати, він повернувся до дверей. Це був мініатюрний доричний портик, кожен сантиметр якого у зменшеному вигляді відтворював точні пропорції, узаконені митцями, які носили розмаяні грецькі туніки; поміж мармуровою досконалістю колон сяяли нікельовані обертові двері, відбиваючи спалахи фар автомобілів, що мчали повз. Кітінґ увійшов крізь ці двері, минув оздоблений блискучим мармуром вестибюль і підійшов до ліфта, який сяяв позолотою та червоним лаком. Проминувши тридцять поверхів, ліфт доправив його до дверей із червоного дерева. Юнак побачив вишукану бронзову табличку з делікатно викарбуваними літерами:

Приймальня бюро «Франкон і Геєр, архітектори» нагадувала прохолодну і затишну бальну залу в колоніальному особняку. Сріблясто-білі стіни обшито панелями з пласкими пілястрами; пілястри вирізьблено і вигнуто іонічними завитками; вони підтримували невеличкі фронтони з нішами для горельєфів грецьких амфор, втоплених у стіну. Панелі прикрашали гравюри із зображеннями грецьких храмів, надто невідомі, щоб бути впізнаними, але такими, що демонстрували впізнавані колони, портики та потріскане каміння.

Доволі безглуздо, але, щойно переступивши поріг, Кітінґ відчув, ніби в нього під ногами — стрічка конвеєра. Спершу вона доставила його до секретаря, який сидів біля телефонного комутатора позаду білої балюстради флорентійського балкона. Потім віднесла до порога величезної креслярської кімнати. Він побачив довжелезні пласкі столи, ліс заплутаних дротів, що звисали зі стелі й закінчувалися зеленими абажурами, гори планів, башти жовтих шухляд, папери, бляшанки, зразки цегли, баночки з клеєм і календарі будівельних компаній, переважно із зображеннями оголених жінок. Старший кресляр визвірився на Кітінґа, навіть не глянувши на нього. Він нудився і водночас мало не репався від захоплення роботою. Тицьнув пальцем у напрямку переодягальні, повів підборіддям, вказуючи на двері шафки, і завмер, перекочуючись з п'ятки на носок, поки Кітінґ вбирав своє заціпеніле, невпевнене тіло у перлисто-сірий халат. На цих халатах Франкон наполягав. Стрічка конвеєра зупинилася біля столу в кутку креслярської кімнати, де на Кітінґа вже чекав стос планів, що їх треба було переробити. Кощава спина головного кресляра віддалилася від нього, залишаючи непомильне відчуття, що про його існування вже забули.

Кітінґ негайно схилився над завданням, напруживши очі та м'язи шиї. Він не бачив нічого, крім перлистого полиску паперу перед собою. Дивувався з чітко накреслених ліній, адже був переконаний, що його рука тремтить. Він перемальовував лінії, не розуміючи, куди вони ведуть і чому. Знав лише: це креслення — чийсь незрівнянний витвір, що він його не має права критикувати чи порівнювати зі своїми власними здобутками. Дивувався, як йому спало на думку міркувати про себе як про майбутнього архітектора.