Айн Ренд - Джерело

Рорк повернувся до нього, глянув і розреготався. Це був молодий, доброзичливий, дружній сміх, який можна було почути від Рорка так рідко, що Кітінґові здалося, ніби хтось підбадьорливо взяв його за руку; і він забув, що на нього чекає вечірка в Бостоні.

— Давай, — сказав Рорк, — ти ж не боїшся мене, правда? Про що ти хочеш запитати?

— Про мою стипендію. Я отримав її, щоб навчатися в Парижі.

— Невже?

— На чотири роки. Але, з іншого боку, Ґай Франкон нещодавно запропонував мені працювати в нього. Сьогодні він сказав, що пропозиція дійсна. І я не знаю, що обрати.

Рорк дивився на нього; його пальці повільно вистукували щось по сходинках.

— Якщо ти запитуєш моєї поради, Пітере, — нарешті відповів він, — ти вже припустився помилки — запитуючи в мене, запитуючи в інших.

Ніколи не радься з людьми. Тільки не про роботу. Хіба ти сам не знаєш, чого хочеш? Як ти можеш терпіти незнання?

— За це, Говарде, я і захоплююся тобою. Ти завжди все знаєш.

— Не треба компліментів.

— Але я справді так думаю. Як тобі вдається приймати рішення?

— Як тобі вдається дозволяти іншим вирішувати за тебе?

— Бачиш, Говарде, я не певен. Я ніколи не був упевненим у собі. Не знаю, чи я такий здібний, як усі вони кажуть. Я не зізнаюся в цьому нікому. Крім тебе. Гадаю, це тому, що ти завжди такий впевнений, і я…

— Піті! — голос місіс Кітінґ пролунав позаду. — Піті, серденько! Що ти тут робиш?

Вона стояла в проймі дверей, у своїй найкращій сукні з бордової тафти, щаслива і розлючена.

— А я сиджу тут самісінька та чекаю на тебе! Заради Бога, що ти робиш на цих брудних сходах у фраку? Вставай негайно! Заходьте в будинок, хлопці. Я приготувала для вас гарячий шоколад і печиво.

— Але, мамо, я хотів поговорити з Говардом про дещо важливе, — сказав Кітінґ, проте підвівся.

Здавалося, вона не почула. Увійшла в будинок. Кітінґ пішов за нею.

Рорк поглянув на них, стенув плечима, підвівся і теж увійшов досередини.

Місіс Кітінґ усілась у кріслі, зашелестівши накрохмаленою спідницею.

— То що ви обговорювали? — запитала вона.

Кітінґ торкнувся пальцем до попільнички, взяв коробку сірників і підкинув її, потім, ігноруючи матір, повернувся до Рорка.

— Послухай, Говарде, не викаблучуйся, — сказав він, підвищивши голос. — Як вважаєш, я повинен начхати на стипендію і піти працювати, чи змусити Франкона почекати і схопитися за Школу витончених мистецтв, щоб вразити селюків?

Але щось змінилося. Мить було втрачено.

— А зараз, Піті, дозволь висловитися мені… — почала місіс Кітінґ.

— Ох, мамо, зачекай!.. Говарде, я повинен добре все зважити. Не кожен може отримати таку стипендію. Ця нагорода свідчить про визнання. Курс у Школі витончених мистецтв — ти знаєш, як це важливо.

— Не знаю, — сказав Рорк.

— Ох так, я в курсі твоїх божевільних ідей, але, на мою думку, йдеться про практичні речі, з погляду людини у моєму становищі. Забудьмо на мить про ідеали, очевидно, що…

— Тобі не потрібна моя порада, — сказав Рорк.

— Звісно, потрібна! Я ж запитую в тебе!

Але Кітінґ не вмів бути собою в присутності глядачів, будь-яких глядачів. Щось було втрачено. Він не знав що саме, але відчував, що Рорк знає; Роркові очі його бентежили і він через це злився.

— Я хочу практики в архітектурі, — відрубав Кітінґ, — а не балачок! Вона дає престиж, ця стара школа. Ставить тебе вище за рядових екс-сантехніків, які думають, що вміють будувати. З іншого боку, місце у Франкона — Ґай Франкон особисто його запропонував!

Рорк відвернувся.

— Скільком так пощастило? — Кітінґ сліпо продовжував. — За рік вони вихвалятимуться, що працюють на Сміта чи Джонса, якщо взагалі знайдуть роботу. А я тим часом працюватиму у Франкона і Геєра!

— Ти маєш абсолютну рацію, Пітере, — сказала підводячись місіс Кітінґ, — що з таких питань не хочеш консультуватися з матір'ю. Це надто важливо. Радься про це з містером Рорком.

Хлопець зиркнув на матір. Він не хотів чути, що вона думає з цього приводу; він знав, що його єдиний шанс ухвалити рішення — зробити це, перш ніж почує її думку; вона зупинилася, дивлячись на нього, готова розвернутися і вийти з кімнати; він знав, що це за поза — вона вийде, якщо він цього захоче; він хотів, щоб вона пішла, хотів цього відчайдушно. Натомість мовив:

— Чому ж, мамо, як ти можеш таке казати? Звісно, я хочу почути твою думку. Що… що ти думаєш?

Вона проігнорувала неприховану роздратованість у його голосі та всміхнулася:

— Піті, я ніколи нічого не думаю. Тобі вирішувати. Ти завжди вирішуєш самостійно.