Федерико Андахази - Конкістадор

— У тому ти живеш, що збудував.

З цього мудрого вислову Кетца зробив висновок, що майстер спроможний об’їхати озеро, побувати на всіх річках, які мають з нього витоки, на усіх морях, куди ці річки впадають, ніколи не покидаючи меж базару.

Мачана вчив свого учня: що більше праці він вкладе у побудову човна, то далі зможе дістатися. А хлопчик дійсно прагнув дістатися якнайдалі. Він мріяв не лише про те, щоб переплисти озеро й побачити на власні очі найближчі річки — аж ніяк, він мріяв доплисти до моря й, наче цього замало, — поглянути, що є там, на іншому березі. Й щоб здійснити цей задум, він мав побудувати човен, спроможний витримати припливи й відпливи, вітри та бурі.

Одного разу, прийшовши на базар, Кетца зауважив, що Мачана чекає на нього, сидячи на колодах, і має якийсь незвичний вигляд. Старий повідомив, що настала визначна мить: як плату за допомогу хлопчика протягом усього цього часу він вирішив подарувати Кетці своє найкраще каное.

— Ось воно.

Кетца роззирнувся, але нічого не побачив. Поглянувши на причал, не зауважив там жодних нових акальї. Радість, що попервах сповнила хлопчика, почала стрімко танути, тому старий поквапився пояснити:

— Найперше, чого має навчитися будівничий човнів, — це навчитися бачити. Твоє каное — просто перед тобою.

Лише після цих слів Кетца зауважив колоду. Це був кривий кострубатий стовбур якогось темного дерева. Відчувши, як розчарувався Кетца, Мачана суворо застеріг, що справжній будівничий човнів найперше бачить не колоду, а каное, котре в ній приховане. Утім, окрім кривої і чудної форми, хлопчик не помітив у колоді нічого потужного. Він щодня мав справу з набагато гарнішою деревиною. Тоді майстер додав, що будівничий кораблів, перш, ніж побачити каное у стовбурі, має бачити під корою деревину.

Звівшись на ноги, Мачана відколупнув шматок чорної зів’ялої кори, ніби відкриваючи кришку скарбниці: перед очима хлопця з’явилося золотаве ніжне дерево з такою ж гладкою поверхнею, як озерне плесо.

— Це какаяктлі, воно цінніше за золото. Жодне інше не може зрівнятися з ним у будівництві каное. Й це дерево — твоє, — промовив майстер, простягаючи хлопцеві обсидіановий різак. — Я хочу, аби ти показав мені човен, що прихований у цім стовбурі.

Це були сорок днів напруженої праці: Кетца з ранку до ночі довбав, витесував, вилощував, вимірював. Коли приходила ніч, хлопчик, виснажений, зі змозоленими руками, засинав, розмірковуючи про своє каное, бачив його уві сні й прокидався вдосвіта, щоб знову стати до праці. Він працював на самотині, у хатинці, в котрій Мачана складав стовбури, щоб сушилися. Хлопчина ревно стежив, щоб ніхто не побачив його човен раніше, ніж роботу буде завершено.

Спливли сорок днів, і Кетца нарешті вибрався із хатинки. Спітнілий і збуджений, він покликав Мачану, запрошуючи поглянути на його витвір. Старий мовчки обійшов човна, проводячи рукою по його поверхні. Старий майстер, безсумнівно, був задоволений. Ніхто раніше не будував нічого подібного до цього човна: позолочений вилощений кіль човна був твердий, мов камінь. Над корпусом височіла каюта з переплетеного очерету, а під нею розташовувалася комора для зберігання продуктів. Весла прикріплялися до корпусу за допомогою системи канатів, тож гребці не мусили високо здіймати руки. Утім, остаточного присуду Мачана винести не міг, не випробувавши човен на плаву. Спустивши каное, міцне й водночас легке, на воду озера, вони зійшли на нього й відчули, який стійкий човен, відчули його надійність та гостинність. Старий разом з хлопчиком почали веслувати й побачили, що човен — стрімкий та покірний. Обминувши, веслуючи, увесь острів — вони ніби летіли повітрям, а не плили водою, — учень та вчитель, зійшовши на берег, так і стояли на пристані, споглядаючи творіння Кетци, не промовляючи ані слова. Хлопчик збагнув, що вчителеве безслів’я — то найкраща оцінка, на яку він лишень міг сподіватися. І потім, не прохопившись ані словом, Кетца, прив’язавши каное до причалу, розвернувся й пішов геть. Тепер він навчився всього, що хотів знати.

Мачана теж не порушував мовчання, і Кетца, сховавшись у гущавині листя, уже збагнув, що вчитель прийняв його дарунок. Йому вже давно слід мати власне каное. А у його учня попереду вдосталь часу, щоб побудувати свій човен.

Ціле життя.

Коли Кетці виповнилося п’ятнадцять, це був чоловік з дужим і збитим тілом. Він не вирізнявся ані високим зростом, ані іншими фізичними особливостями. Водночас його сповнені цікавості розкосі чорні очі дивилися на світ з розумом та жвавістю. Він мав широку посмішку, ось тільки ніс так і залишився маленьким, не шляхетним. Юнак журився, що його не наділено видатним носом з великими ніздрями й широкими крилами, адже це так до вподоби жінкам! Кетца вважав, що Ішоя саме з цієї причини завжди бачила у ньому лише найближчого друга. Здавалося, що давнє дитяче суперництво з Уатекі з плином часу розсіялось, утім, то лише так здавалося. Тепер, коли подорослішали, вони не влаштовували битви й не грали безугавно в м’яча, натомість — сперечалися, хто з них справжній чоловік. Уатекі мав вигляд справжнього воїна: високий, худорлявий, обличчя ніби виточене з цупкої деревини. Ніс, величезний, як верхів’я Тенанкаліну, надавав йому мужнього й кремезного вигляду. Кетца нерідко перехоплював погляд, яким дівчина дивилася на виточений профіль та мускулястий живіт його друга, коли той вправлявся у стрільбі з лука. З іншого боку, Уатекі теж міг заприсягтися, що сірі очі Ішої оповивало поволокою щоразу, як вона слухала розмови Кетци про небо, Землю та моря. Жоден з трьох не бачив моря; сама тільки думка про море навіювала трепет та подив у більшості мешканців Теночтитлана, які звикли жити під надійним захистом озера та гір. Море було лише туманним поняттям, незбагненним, наче думка про безкінечність, і страхало так само, як бог усіх богів, володар творіння та руйнування. А ось Кетца стверджував, що море — то єдиний місток між минулим та майбуттям, ланка, що поєднує різні світи. Щоразу, як Кетца зачинав вести мову про море, Ішоя широко розплющувала свої сірі очі й зачаровано прислухалася до слів свого невисокого друга. Уатекі знав, що дівчина небайдужа до його войовничої зовнішності, до прекрасного носа, до дужих рук, так само, як син Тепека усвідомлював, як сильно збурюють дівчину його слова. Загалом, усі троє все про себе чудово знали. Якби один чоловік покохав двох жінок — то річ природна, він би одружився з обома, аби тільки родини між собою дійшли згоди. А якщо чоловік належав до вищої шляхти, то, окрім дружин, мав право мати стількох наложниць, скількох був спроможний утримувати. Але зворотний варіант був геть неймовірним. Якщо жінку заскочать на перелюбстві, на неї чекає смертна кара. Саме тому дружба трьох дітлахів, які подорослішали, загрожувала обернутися нещастям.