Федерико Андахази - Конкістадор

— Забудь, що ти виріс у достатку й щасті.

Сонце вже сіло, й хлопці мали зібратися на великому загородженому дворищі — чорні від фарби, тремтячи від холоду, зобов’язані мовчати. Варто було комусь із жерців почути хоч найменше шепотіння, провинного він ураз виводив з юрби й до нестями бив жезлом з агави. Багацько дітей, виснажившись, опускалися навколішки. Коли Кетца вже був ладен сам упасти навколішки, він зауважив, що на вимощений дошками поміст сходить верховний жрець — він мав намір виголосити промову. Дотримавши тривалої паузи, щоб не змарнувати жодного слова, священнослужитель заговорив:

Ти був народжений із черева своєї вельмишановної матері завдяки сімені твого батька. Але тепер тобі доведеться забути, що маєш родину. Ти мусиш шанувати своїх учителів і коритися їм, як справжнім своїм батькам. Вони мають цілковите право карати тебе, адже саме вони розплющать твої очі й відкоркують вуха, щоб ти навчився бачити й чути. Сьогодні ти розлучився зі своєю ріднею, й серце твоє журиться. Але ми маємо привести тебе до храму, у який віддали тебе, коли ти був ще немовлям і мати живила тебе своїм молоком. Вона берегла твій сон, коли ти спав, і мила тебе, коли ти забруднювався; заради тебе терпіла вона біль, утому й безсоння. Тепер ти чоловік, настав час вирушати у Кальмекак, місце плачу й болю, де ти віднайдеш свою долю. Слухай якнайуважніше: дарма шукати тут того, що ти мав удома. Твоя нова домівка й твоя нова родина — тут, у храмі володаря Кетцалькоатля. Запам’ятай, що колись ти був щасливою дитиною, бо тут твій дух та тіло загартуються болем та жертовністю.

Ці слова порівняно з лагідними уеуетлатоллі, які читав йому Тепек, лунали, немов передвістя жахіть, які чекали на Кетцу в школі. Та все ж було ще дещо, від чого серце Кетци мало не спинилось. Цей чоловік, верховний жрець, був Тапацоллі, той самий чоловік, котрий одного разу, коли Кетца був ще дитиною, мало не встромив йому в груди кинджал, щоб принести жертву богам.

Кетца міг би заприсягтися, що, промовляючи ці слова, священик встромив погляд просто йому в вічі, ніби правлячи з нього давній борг.

Та перша ж ніч у Кальмекаці виявилася лише мініатюрною моделлю життя Кетци у майбутньому. П’ять років минули для Кетци немов п’ять століть. Щоранку ще до світанку треба було скупатися у крижаній воді озера. Враз після купання, ще мокрими й зовсім голими, вони отримували свій нетривкий сніданок, що складався лише з маїсової палянички й води. Потім годилося прибрати всі приміщення, почавши, певна річ, з кімнати жерців. Якщо хтось із учнів спав довше, ніж годилося, священик пробуджував його, б’ючи палицею й поливаючи холодною водою.

Увесь перший рік навчання хлопчиків одразу після сніданку виводили на поле, поросле кропивою, змушуючи годинами ходити по кропиві босоніж. Зважаючи на те, що всі хлопці походили із знатних родин, сама тільки прогулянка без сандалій була для них тортурами — прості діти знесли б її набагато легше. Коли Кетца вперше ступив на листя кропиви, він гадав, що ніколи не зможе притерпітися до такого болю. Але набагато страшнішим було поступитися слабкості, впасти й попекти кропивою все тіло, як це траплялося з багатьма сіромахами — лемент нещасних лунав до іншого берега озера. Пекло так сильно, що після години ходіння хлопчики уже не чули шкіри на ногах. На другу годину вже більше страждали від утоми, ніж від безугавних опіків. Й ось коли для решти катування добігало кінця, Кетцу змушували ходити на самотині ще певний час. Син Тепека не мав сумніву, що таким привілеєм був зобов’язаний верховному жерцеві, котрий ніколи не забував, що той живе на світі.

Кетці було важко потоваришувати: він звик водити дружбу з дітьми масеуате, він не міг збагнути особливих звичаїв піпільтин. Вони послуговувались у мові дивними прислів’ями й сміялися з жартів, зміст яких для хлопця був незбагненний. До того ж, багато хто з них зналися й товаришували ще до школи. Сусіди Кетци бачили його у своєму кварталі, але звикли до думки, що він син однієї зі служниць Тепека, тож дивувалися, як хлопчина взагалі опинився у Кальмекаці. Хай там як, а Кетца відчував, що товариші по школі ставляться до нього з настороженою байдужістю.

Цього першого року всі завдання видавалися геть марними, позбавленими будь-якої пізнавальності. Кетца не міг збагнути, чого насправді вчать у цій школі. Під палючими променями післяполудневого сонця дітей виводили у поле, але не навчали ані орати, ані сіяти, ані збирати врожай, замість цього одним наказували копати канаву, а іншим — засипати її щойно викопаною землею. Достоту так само чинили з мурами: одні мали зводити піщані мури лише для того, щоб інші зруйнували їх ущент. Праця була виснажлива, і за винагороду навіть не слугувало усвідомлення виконаної справи. Ці заняття навіювали нудьгу: на фізичну втому накладалося ще й відчуття принизливості від того, що відбувалося.