Федерико Андахази - Конкістадор

Тож коли Кетці виповнилося п’ятнадцять, йому довелося залишити рідну домівку й відбути вчитися у школу Кальмекак. По-перше, юнакові важко було розлучитися з Тепеком, а по-друге, він не міг збагнути, чому йому не можна піти у Тельпочкаллі разом зі своїми друзями. Уатекі, який став йому майже за брата, й решта хлоп’ят, які зростали разом з ним, усі належали до масеуате — дітей рабів, а тому мусили навчатися у Тельпочкаллі. Хоч як благав Кетца батька, той залишався непохитним. Рішення було прийняте: Тепек волів, щоб його син отримав гідну військову освіту і його не спіткала доля двох старших братів. А от дівчатам не годилося мати іншої освіти, окрім домашньої, хіба що в них виявляли хист до співу, й тоді їх записували до куїкаллі — Будинку музик. Одна лишень думка про те, що вони з Ішоєю не бачитимуться, була для Кетци нестерпною.

Тепек, як годиться за давнім звичаєм, провів Кетцу першого дня до школи Кальмекак. Зодягшись в обрядовий одяг, батько та син пливли на каное до Головного храму. Це було величне видовище: плавучі палаци були вкриті білими квітами, такими ж білими, як сніг на вершинах гір навколо озера, як вбрання на старому: обрядовий плащ, намисто зі срібла з білим золотом, головний убір з лебединого пір’я, що вкривав голову й спину Тепекові. Й що далі відпливали вони каналом, то глибше, ніби весло у воду, поринало у смуток серце Кетци. У Тепековій душі смуток змішувався з гордістю: старий журився, усвідомлюючи, що тепер довго не побачить сина, утім, дивлячись на змужнілого юнака, якого підготовили до обряду ініціації, він не міг ним не милуватися. Тепек, опускаючи погляд від нової білої синової сорочки на сандалі з оленячої шкіри, на убір з білого пір’я, згадував, як тринадцять років тому, у цьому ж таки каное, віз дитину на божій дорозі, щоб добути їй ліків і зберегти життя. Тепек веслував, милуючись сином мовчки, казав собі, що його місію у цьому світі виконано.

Нарешті вони дісталися святилища. А коли батько та син вийшли з каное на площу, перед їхніми очима постало дивовижне видовище: тисячі юнаків стояли біля підніжжя величної піраміди, ущерть залюднюючи площу, — і всі з ніг до голови вдягнені в біле. Зазвучали сурми й забили барабани: зараз ця площа нічим не нагадувала місце для жертвоприношення. Наскільки інакшими видаються зараз сини Теночтитлана: вони ладнаються до обряду посвяти у життя й у знання, а не гуртуються у жадаючий крові натовп, який б’ється за шмат людської плоті, щоб зжерти його, наче дикий звір, — так міркував зараз Тепек. Здавалось, що це геть інша площа. Здавалось, ніби це геть інший народ. Нарешті настав час, коли Тепек та Кетца мусили розлучитись; обійми їхні були довгими та міцними, але обидва втримали сльози. Кетца, рвучко розвернувшись, попростував туди, де гуртувались його майбутні товариші, так і не наважившись озирнутися. Немов на засніжену рівнину впала чергова сніжинка — так Кетца змішався з юрбою учнів.

Майбутніх учнів наставляли жерці. Вони давали чіткі настанови, щоб хід обряду ніяк не було порушено. Хлопців шикували за зростом: найвищі мали першими йти центральними сходами на верхівку піраміди. Черга до Кетци дійшла наприкінці. І ось, якоїсь миті вся величезна піраміда зробилася білою, вкрившись вбраннями тисяч молодиків, які крокували крок у крок один за одним. Людей, які зібралися на площі, вразило таке видовище. Іноземець, безсумнівно, через таке видовище сповнився б страху: отаке це було місто — потужне, чудове, з народом, якого годі було перевершити ані в кількості, ані в дисципліні. Потім жерці, на воєнний манер вишикувавши юнаків, відвели їх у святилище на самісінькій верхівці піраміди. Кетца, зніяковівши й засоромившись, крокував слідом за одним з розпорядників церемонії. Саме цієї миті він уповні усвідомив, що зі своїми близькими побачиться тепер уже дуже нескоро.

Якщо ззовні храму все було білим-білим, то всередині обернулося на червоне й чорне, тінь та напівморок. Поволі, коли очі юнаків призвичаювалися до темряви, вони почали зауважувати висічені з каменю жаскі боввани демонів, які боронили святилище, вишкіривши повні зубів пащі. Серце у Кетци калатало швидко й стривожено; вдивляючись в обличчя своїх найближчих товаришів, він зауважив такий самий страх. Жерці вигукнули наказ зняти одяг. Коли хлопці роздягнулися, їхні обличчя та тіла змастили чорною фарбою. Жерці були безжальними: ляскали по голих тілах чорними долонями, хапаючи за потилиці, занурювали у чани з матовою в’язкою рідиною, допоки бідолахи не починали задихатися. А тих, кому спадало на думку опиратися чи нарікати, били у сонячне сплетіння чи у пах, щоб змусити нахилитися. Хлопці, що заблукали у темряві, наскакували один на одного, намагаючись іти далі. Вони могли упізнати своїх лише за блиском очей та білими зубами, а ще за жалісними схлипуваннями від болю та переляку. Все навколо зробилося похмурим, зловісним: здавалося, ніби то хода примар. Поволі учні віддавалися на волю старших, і тоді, після усіх знущань, один із жерців гладив кожного з них по голові й вішав на шию намисто з коштовних камінців. Здавалося, ніби муки минулися, однак інший жрець, схопивши зненацька, закидав їм руки за шию, а помічник різко проколював мочку вуха шипом, юнаки лякалися ще більше, бачачи, як кров з ран струменить по бовванах демонів. «Якби хоч Уатекі йшов поруч зі мною, — міркував Кетца, — разом ми б стали хоробрішими!» Але навколо всі були чужинці: не лише жерці, розпорядники та їхні помічники, а й навіть брати по знущанню. І ось Кетца, голий, обмазаний чорною фарбою, жалюгідний і самотній між такими самими, як і він, сунеться уперед, не відаючи, що ще чекає його попереду. Найпевніше, від школи Кальмекак і надалі не варто чекати нічого доброго: хлопчиків групами заводили до наступної кімнати, в одвірку стояв ще один жрець, який невблаганно провіщав кожному, хто заходив: