Федерико Андахази - Конкістадор

Вважали, що більшу частину уеуетлатоллі склали засновники Теночтитлана; утім, Тепек, вірний своєму давньому роду, переказував Кетцові старовинні вислови тольтеків. Хлопчина ще не вмів розмовляти, а старий уже, взявши дитину на руки, промовляв слова, які слід казати сиротам, що знайшли нову родину:

Слухай мене, реп’яхове сім’я, забавка вітру без вогнища, без крову! Ти — пилок з квітки, що зів’яла, ти, маленький, за вітром летиш, а я тепер — грунт, у який ти пустиш коріння, до неба здіймеш зелене віття. Я — твоя земля, опустись на мене, обіприся на мене. Тепер я тобі батько, пташка колібрі, що зняла пилок із зів’ялої квітки, щоб ти виріс квіткою сам і не був самотній. Тепер, дитино, я твій батько, я твоя домівка, з дахом, водою і вогнищем. Я даю тобі гніздо, маленька пташко-кетцаль, і хай обмине мене самота.

Отак і засинали старий і малюк на його грудях, котрі хоч і були жорсткі та кістляві, та для Кетци — так само ніжні, як пухова постіль.

У Кетці текла кров поневоленого народу акоуа. Його батько потрапив у полон під час завойовного походу, його віддали у жертву богові війни. Мати померла, заступаючи власним тілом трійко дітей від дощу зі списів та стріл. Для мешиків війна була не лише засобом захоплення нових територій і розширення меж імперії. Війна головно була джерелом нових життів, які подарують богам; під час кожного бою переможці прагнули захопити якомога більше полонених, щоб послати їх на обрядове жертвоприношення. Така доля спіткала не лише батька Кетци, а й двох його братів. Чи через те, що хлоп’я рано вирвали з материнських обіймів, чи то через те, що він на власні очі бачив її криваву загибель, але він конче потребував упевненості в тому, що його більше ніколи не буде покинуто. Хлопчик завжди прагнув бути поруч з Тепеком, і навіть коли старому доводилось ненадовго відійти, Кетца так лякався, що геть заклякав, не в змозі навіть заплакати. Розуміючи потребу зміцнити боязливе хлопчикове серце, старий мудрець обрав для нього такі уеуетлатоллі зі спадку своїх предків тольтеків, у яких ідеться не про всевладдя смерті та страху, а навпаки — про спокій перед лицем таємниці буття й про безстрашність перед потребою змиритися з неминучим.

Слухай-но, малеча, не варто боятися тіні, адже вона — то завжди тінь від світла. Раз і назавжди збагни, мій кетцалю, що смерті боятись не слід, бо вона ніколи нас не потривожить. Допоки всередині нас є життя, смерть до нас не прийде. А коли вона прийде, ми її вже не помітимо.

Хлопчик зростав, дослухаючись до цих слів, і вони сповнювали його кров і плоть, загартовуючи поволі його серце. Достоту як його предки, Тепек вірив, що єдиний ворог людини — це страх, син незнання, й що страх є найкращим засобом поневолити.

Споглядай, прислухайся, розумій — як влаштоване життя на землі. Не живи абияк, не йди, куди проляже шлях. Як жити, куди йти? Казатимуть тобі, малюче, пташко-кетцаль, сину мій, що земля — місце суворе, страшенно суворе. Але це правда лише для тих, хто блукає землею в сутінках, навпомацки. Якщо довіришся Кетцалькоатлю, богові світла, то тобі немає чого боятися. Пізнання, сину мій, то не потьмарення світла, як вважають багато хто, а рух уперед зі смолоскипом розуму в руці. Бояться того, чого не збагнуть; прагнення до пізнання — наче світло смолоскипа, й там, де засяє цей вогонь, згоряє страх, будь-який страх — раз і назавжди.

Кетца перетворився на невисокого кремезного хлопця. У нього була білозуба посмішка й тямущий погляд; його очі не просто дивились — вони запитували. Ані у його тілі, ані в душі не лишилося й сліду колишньої хвороби. Тепек ніколи не приховував від хлопчика, як трагічно починалось його життя. Кетца був свідомий того, яка доля спіткала його кревних батьків та братів. У дитинстві він був сором’язливий, але тепер зміцнів духом, утім, серце його не змилостивилось. Кетца, хоч і знав, що він не мешик і що саме вони позбавили його рідного роду та свого народу, ніколи не почувався так, наче живе серед ворогів. Тепек виховував його з переконанням, що всі народи, які населяли Долину й розмовляли мовою науатль, колись були єдиним народом і що колись вони обов’язково возз’єднаються, що жорстокі убивства колись закінчаться, що боротьба за молоді серця потурає лише зажерливості кривавого бога війни. З іншого боку, Кетца не міг не помічати, що всі сусіди поводяться з ним так, наче він чимось від них різниться. Насправді ж у цій частині міста, де оселилась мешикська знать, будь-яка людина, що не належала до піпільтин, вважалася байстрюком. А надто це стосувалося тих, хто мешкав на берегах озера — і байдуже, що ці народи вже давно платили данину Теночтитлану. Тепек, звісно, був усіма шанованою людиною, але всі добре знали, що його усиновлений син — з народу акоуа, а отже, у його жилах не тече шляхетна кров Теноча. Кетца помітив, що сусідські хлопчаки обминають його, й не міг не тривожитися через це. Зате діти рабів поводилися зовсім інакше: вони ставилися до хлопчика так, наче він їм рівня. Тепек часто збирав дітей рабів у своїй оселі й, розсадовивши навколо себе, читав уеуетлатоллі.