Софія Парфанович: Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

Ще день-два і гляди, ми вже вміємо стрибати. Спершу на Зосьчине ліжко. Ще спочатку до половини ліжника, що повисає з боків. А там вже далі, зачіпаючи кігтиками, видряпаємось нагору. Подушка бо дуже смачне місце для спання. Та й на ліжку дуже зручно гратися, не дарма ж Зоська водить по ньому скрутком паперу. Він шелестить принадно і зловити його справжня радість. Це не м’ячик, що вперто не дається прокусити. А папір — хай тільки попадеться між лапочки й під зуби! О! як весело скубати його й дерти! Як шелестить, і його куски підстрибують, як комахи.

Комахи? Мухи прилітають до кухні з ґанку. Чорні, прудкі й хитрі. За ними треба високо стрибати і теж не зловиш. Ще найкраще присісти тихесенько та зачатувати. Часом така дурна муха, наївшись, сяде де-небудь та миє собі ніжки чи ротик. Тоді: стриб, і вже є! Гратися далі не можливо, але можна розжвакати й покуштувати приємного соку з живини. Бо ми всетаки малий хижачок, ми киця. І сік цей дає нам силу й будить в нас ловецьку справність. А лови — наше право, відвічне право котів.

Дуже швидко цілоденні гри замінюються в лови й чатування на все, що рухається й ні. Так котеня підготовується до самостійного життя. Усе його грання набирає розумнішого й цілеспрямованого вигляду. Помічають це люди й перестають казати «воно», тільки вона або він. Так і з нашим котеням. Воно стало кицею і назвали її Джіґою. Разом з тим змінилися й кицині зацікавлення: вона стала помічати світ, що в ньому зажила, та достосувати його до себе. Це не значить, що вона змінила вигляд і спосіб життя Стрільчуків, ні, але з їхнього життя й житла вибирала для себе те, що приємне, і нераз заставляла людей пристосуватися до неї. Робили це з радістю, бо полюбили кицю.

Якже справді проходили Джіґіні дні? Очевидно, не на праці, тільки на грах і псотах. Дуже швидко м’ячик і папірці стали недостатніми предметами забави. Їх заступило все, що рухається, шелестить, котиться, стрибає. А найбільше такого можна було побачити, коли Зоська прибирала хату. Тут вже Джіґа стала товаришкою Зосьчиної праці. Здавалося, що кожен рух і праця її є тільки на те, щоб киця гралася. Коли Зоська прибирала в хаті, Джіґа стрибала по всіх столах і стільцях, стручувала всі предмети, ловила все, що котиться. А вже найприємніше їй було чатувати на щітки, коли Зоська мела хату, стрибати на них та сівши верхи, копати їх ногами й торгати зубами. Потім Джіґа лягала на краєчок килима і коли Зоська тягнула його — підстрибувала вгору, ловила кінець, вкінці лягала на килим і давала себе тягнути.

Усі ці ігри вироблювали у Джіґи справність, меткість, силу пазурів — ловецькі прикмети кота. До того Зосьчине виховання розбуджувало у Джіґи хижість. Зоська сідала на землю, гралась і дражнилась з кицею, відбирала їй предмети, лоскотала її та заставляла «копати» й вживати зубів і пазурів. Зоська сама була жвава й хижа як кицька і так виховувала мале.

Але ж: звідкіля походить ім’я кицьки: Джіґа? Якесь кумедне, надзвичайне.

Отож Віра та Юрко вичитали в зоології, що батьківщиною одної породи котів є Абісінія. Так оце кицька буде представницею далекої, гарячої країни, де її предки вигрівалися на скелях високих гір під тропічним сонцем і серед буйної рістні полудня. Ясне, що кицька мусіла бути чорна, хоча й тигросмуга була б теж відповідна. Щож до самого ймення то серед небагатьох міст, що їх можна було найти на мапі Абісінії — місто Джіджіґа якось дуже припало до вподоби Вірі та Юркові. Його вони повертали на різні лади, стараючись зм’якшити чи здрібнити та вкінці скоротили тільки його шумний звук, відкидаючи перше «Джі». Навіть Зоська одобрила його, вважаючи його однозначним зі словом «дика». Тому що вона прикладала всіх зусиль, щоб котеня було якнайхижіше, якнайдикіше, назву «дика» вважала за відповідну для нього. Так вона й залишилася Джіґою, що в устах Зосьчиних чи старої Грабихи — підльвівської жінки, що носила Стрільчукам молоко — звучало як «Дзіка». Так і звали кицю менше складні люди, що не визнавалися в абісінській географії.

Як би не було: Джіґа була хоробра, як цього вимагало її славне походження.

Зосьчині подряпані ноги свідчили наявно про силу Джіґіних пазурів і гостроту її зубів. Але всі речі як щітки, килими, Юркові іграшки та Вірине лікарське приладдя мали теж сліди Джіґіних воєнних дій.

Вже змалку Джіґа виказувала велике замилування до ловів. Про те Стрільчуки переконалися одного вечора. Киця, що досі дрімала помуркуючи — нагло прокинулася, нащурила вуха та зістрибнувши зі стільця, що на ньому спала, стала добиватися до дверей від сусідньої кімнати. Її яскраво-сяючі зелені очі дивилися раз на двері то знову на Віру, аж доки ця зрозуміла та відчинила їх. За хвилину Джіґа була назад і в її зубах величенька миша. Усі жахнулися. По-перше, що загалом у хаті є миші, а далі, що домашня пестійка така жорстока і помимо різноманітних харчів ловить інших тварин. Зоська наробила лементу та хотіла відібрати мишу, мовляв, гидуватиме такою кицькою, що їла мишу. Але Джіґа сиділа серед хати і чекала, цупко стиснувши щелепи. Як тільки Зоська наблизилася до неї, киця грізно загарчала й виставила кігті. Це подекуди стримало розмах Зоськи. Між тим Віра й Юрко склали нашвидку воєнну раду та вирішили: за воєнним законом, переможець має право до своєї добичі і ніхто не сміє в нього її відібрати.