Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Час переодягатися, хлопці, помолилися, віддали Богові шану, подякували літові, а зараз ідіть за порохом до Глухенького!.. — намовляв своїх невеселим голосом Павло.

Повернувся сотенний від полковника, і з його посмішки здогадалися про гарні новини.

— Чекаєте, не до бійки сьогодні нашій сотні, а полки йдуть, разом з татарами. Хан наполіг, мовляв, доки ляхи не зарилися шанцями, зробити їм секір башка!

Старшина і десятники понурили голови, та Мигура з радістю додав:

— А ми напоготові сидимо!

Усі задоволено посміхалися та дякували Богові за Його милість до їхньої сотні. У татарському таборі загриміли барабани і зчинився тисячоголосий гамір, посилюваний іржанням коней: татари готували свої чамбули до приступу.

Брацлавський полк також гуртувався перед своїми шанцями і під заклики сурми та барабанне дріботіння з ходу ринувся уперед, де у ляхів ще залишалися діри в захисних валах та ровах.

Молоді козаки повсідалися на валах і, оглядаючи майбутнє поле битви, почувалися якщо не верхівцями, то полковниками. Замковий, Сподинець, Коляда прилаштувались поряд з Павлом і мовчки спостерігали за полем бою.

Козацькі полки й татарські чамбули одночасно досягали редутів та валів, частина війська залишилась брати вали, а решта ринулась у діри новозведених захисних споруд, змівши там захисників. Козацькі ряди, немов довжелезні ящірки, почали втягуватись до ляського табору. Звідти долинали переможні вигуки: «Слава! Слава!» Але тим, хто залишився, брати високі вали було значно гірше.

Під час наступу забиті та поранені купами скочувалися з них, а через забитих лізли інші та за мить і самі відкочувалися донизу, створюючи своїми тілами згромадження людської плоті. Тепер уже молоді й бувалі вояки не могли поглядати байдуже на загибель у них на очах сотень своїх побратимів. Замковий почав гасати табором, вишукуючи сотника, та коли і знайшов того, окрім словесного «окропу» на свою голову нічого не домігся. Павло обійняв свого друзяку і, всадивши на траву, мовив:

— Ти присядь, Гнате, там ще багато ляхів… І ми кров проллємо, куди поспішаєш? А ще вивірений козак!

Молоді хлопці, побачивши шалений опір захисників Збаража, теж гарячково тупцювали та штовхалися в суперечці. Один Петрусь Мосьпан сидів на валу, розглядаючи небувалу бійку, раз по раз вкидаючи сухарі до рота. Скиба узрів, що Петра не хвилює бійня, яка зчинилась неподалік них, підбіг і, вихопивши торбу, жбурнув її подалі від валу. Мосьпан якусь мить очманіло дивився на нього знизу вгору, а тоді, заревівши, немов недорізаний бугай, кинувся на Романа. Довго чубитися їм не дозволив Павло, не один раз огрівши по черзі по спинах нагаєм. Ті розбіглися врізнобіч, шукаючи для спин прохолодного місця…

— Хто ще невдоволений наказами сотника?.. Сидіть і глипайте, решта вас не стосується! Накажуть йти… і підемо! — сердито, водячи очима по десятинцях, висловився Година.

Аж до заходу сонця точилися бійки, і навіть вже поночі побіля шанців чулося, як ляскають пістолі та кричать затяті суперники.

Наступного дня супротивники збирали тіла загиблих, а коли на північ від фортеці долинало відлуння далекого бою, сторожко поглядали в тому напрямку та готові були хоч зараз йти далі вбивати один одного.

Павло був негайно запрошений до Мигури і, зайшовши до його намету, здивувався, що на нього чекає сотник з якимось значним козаком немолодих літ, але жвавим у рухах, котрий, незважаючи на простецьку одежину, вражав якоюсь вищістю над його сотником. Козак якусь мить оглядав Годину, тримаючи правицю на руків’ї розкішно оздобленої шаблі. Обходячи навколо Павла, начебто ненароком штовхнув його плечем, і коли Павло, злегка похитнувшись, залишився на місці, задоволено усміхнувся.

— Ти, Павле, торік у сотника Гусака перебував. Чи це брехня? — швидко запитав чоловік.

— Воював, аякже! З-під Пилявців і до холодів, звісно, про це і сотник відають… — розгублено мовив Павло.

— Як тобі було з Гусаком, говори, по-божому все велося?.. Чому лишився при Старокостянтинові в зиму? — далі провадив добродій.

Година стояв, поглядаючи то на свого сотника, то на незнайомця, розмірковуючи, куди це все приведе і що за клопіт на його потилицю…

— Хтось повинен був залишатися… Кордон оберігати, тоді і крикнули: хто піде? А в мене свого притулку немає… — сказав Павло і затих, глипаючи очима.

— А пішов би до Гусака сьогодні? — голосно запитав лукавий незнайомець.

Павло, поглянувши на Сильвестра, поміркував і опустив голову донизу.