Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Сьогоднішня ніч подавала надії на щасливе виконання завдань полковника Нечая. Теплий липневий дощ, який скінчився опісля полудня, розквасив землю, і посилена десятка Години неспішно попрямувала в бік фортеці навздогін рожевому сонцю, що от-от сховається за обрієм. Остап Сподинець з Ігнатієм Замковим їхали попереду, прокладаючи шлях поміж озерцями води, яку не встигла увібрати в себе насичена вологою земля. Досягли неглибокого придолинка, на схилі якого тулилося близько десятка хатинок, і Павло послав наперед Стеця Коляду, говоруна і хитрющого на вдачу, розпитати, чи не вешталися тут нещодавно ляхи. Стець швидко повернувся, доповівши, що місцеві не бачили війська ще з того року.

Ближче до півночі вийшли до широкої та повноводої річки Гнєзни і сторожко, в повній темряві, попрямували за течією. Проїхали чимало часу, і Павло почав турбуватися, йому дошкуляла думка, що вони вже в лігвищі ворога і за ними невідривно стежать.

Неподалік несла темні води Гнєзна, і від незвичного вирування води, яке то затихало, то знову загадково булькотіло, в Павла та й решти козаків закрадався в душу якийсь острах.

— Усе, хлопці, всім спішитись і подалі від річки відшукаємо притулок, зайдемо ще дідьку в пашу! — мовив Година до Замкового, і той заспішив зупиняти передніх.

До сутінків укрились у невеликій діброві, збившись докупи, та гріючись об спини коней, які завжди слухняно вкладались по волі вершників.

Невідомо, скільки часу пробув уві сні Павло, та враз прокинувся і лежав, не ворушачись, приходячи до тями та розглядаючись довкола. Побачив обриси козаків, що прийшли до гурту та підіймали на варту свою зміну. Від річки інколи долинало хлюпотіння води, чи від виринання риби, а можливо, якийсь корч, відірвавшись від берега, застряг на мілині, та вода й билась об нього. Поглянув угору, вгадуючи схід сонця, але холодна височінь небосхилу з тьмяними зорями на ньому показала, що не скоро ще сонячне світило підійметься над небокраєм. Примирливо закрив повіки, хотілося подрімати ще якусь часинку. Та коли заплющив очі, вмощуючись зручніше побіля свого Амира, вуха вловили зміну в покриках очеретянок у заплавах та вируванні води в річці. «Невже ляхам не спиться чи якимось іншим нечестивцям?» — промайнула думка в голові Павла. Він швидко став на ноги і, підійшовши до Гната, торкнув його плече долонею. Той швидко схопився на ноги.

Удвох почали сторожко рухатись у напрямку річки і, вибравшись на край діброви, побачили на тлі плеса річки кривий ланцюг невідомих людей, що перепливали на їхній берег. На цьому березі вже стояло декілька коней, а їхні вершники, напівоголені, вовтузились, натягуючи на себе одяг.

Година наказав Замковому підіймати своїх, а сам почав наглядати за невідомими вершниками, намагаючись підрахувати їхню чисельність. Ланцюг з людей, які переправлялися, не закінчувався і Павло гарячково думав, як йому вчинити за таких обставин. Подався до місця ночівлі, заставши десятку, вже підготовлену до сутички. Амир вже стояв на ногах, перебираючи ними, з нетерпінням чекаючи на свого господаря.

— Підводимо коней піхом, з перемотаними пащами, а там, якщо вони не всі дістались нашого берега, вдаримо… Хто скине зброю, того беріть живцем! — розпорядився Павло і повів свого Амира попереду десятки.

Частина, ймовірно ворожих, вершників ще не закінчила перехід на лівий берег Гнєзни, і Година дав наказ своїй десятці нападати на ворога, а десятці Хруника — на якийсь час із запізненням. Не видаючи себе криками, десятинці кинулися до річки, де гуртувалися вороги. Наблизившись до чужинського гурту, Павло на якусь мить розгубився, побачивши на вершниках високі шапки з козацьким верхом, короткі списи, прилаштовані до сідел, і, завагавшись, хто перед ними, хотів зупинити напад. Та враз, побачивши у вершників довгі шаблі, здогадався: перед ними польські козаки, які вірою і правдою служать Речі Посполитій.

— Рубай запроданців! — заволав Павло і першим рубанув польського козака, крайнього від гурту.

Десятинці, які на мить також засумнівалися, що це за одні, не гаяли часу та заходилися стинати голови ворогам, використовуючи мить несподіванки. Та вояками ті виявились розторопними, почулося декілька пострілів, і два десятинці, заволавши, звалилися під копита коней. Від річки піхом наближалося ще два вороги, та десятка Хруника підскочила до води, розстрілюючи тих, хто вже опинився на березі, і тих, що добирались до нього плавом. Тепер перевага була на боці десятки Години, і Павло заволав, підбадьорюючи своїх хлопців: