Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Цього разу пронесло, – реготнув Грива, знову спрямовуючи погляд на Диво-Корабель.

Корабель рушив по Річці Часу й, збільшуючи швидкість, не усвідомлював, що непомітно збивається з курсу. Ось-ось закриється крижана або криваво-коралова пастка. Пощастить, якщо минеться лише пробоїною… Канули ж в океанське небуття непотоплюваний «Титанік» і Диво-Судно аргонавтів.

Гудуть у надриві, нарощуючи швидкість, механізми. Створює команда затишок пасажирам і тим, хто відповідає за життя корабля і безпеку всякої тварі по парі. Безтурботні Старші Офіцери й Керманич, Лоцман і Капітан. Не спить і не пильнує Творець…

– Курс на морі – азимут на землі, – ворухнулися губи Гриви. Око шукало Булаха-геолога, який мив десь шліхи.

– Що ти сказав, рідненький? – Жінка притулилася до здорового плеча чоловіка. – Удома все владнається. Поїдемо на пляж. Трохи засмагнеш. Вода в Дніпрі ще тепла…

– Алмази шукає Булах! І ми будемо мити шліхи. Якщо з розгону – та в Айсберг! – око недавнього зека почало втрачати крижаний блиск, але так і не розтанувши, знову обпікало морозом, а голос злякано тремтів. – Булах учить, геологи блукають, продавши чужинцям Азимут. Диво-Корабель рветься в пастку. Я! Один я це знаю! Недотепні, ворожі або хворі руки Штурмана й Капітана прокладають хибний Курс. О-о-он за тим деревом біля просіки Айсберг…

– Бачу! Бачу, рідний. Ти маєш рацію! – поспішно погодилася жінка, притискаючись тісніше до чоловіка, намагаючись стримати сльози й тремтіння голосу. – Складніше створити диво-корабель, а розумні штурман та капітан зрештою знайдуться.

– Ти, справді, Ластівко, помітила?! – у голосі Гриви – радість і недовіра, щастя й біль. – Як повідомити ЙОМУ?!

Усі, хто стояв біля вахти й хотів попрощатися із Сивим, бачили, як він похитнувся і як рідні кинулися на допомогу, але ніхто з них не підозрював, про що колись боліло Гриві, тоді ще вільній людині, потім Сивому – недавньому зекові при здоровому глузді й тепер, після реабілітації, знову Гриві – убогому «вольняшці», схожому на людину-птаха, що часом, змахуючи крилатими руками, чи то намагається залишитися на землі, чи то злетіти у високу й вільну синь…

За трійцею, що віддалялася, уважно спостерігав і підполковник із вікна кабінету. Здається, вперше не обізвав гарненьку жінку кобилкою. Подумки не осідлав. Не зрозуміти, що відбувається в таборах. Який куліш вариться там, далеко за Уралом. Підступає час смути. Невже амба всьому, чому слугував відданіше за пса? Ні-і-і! Зона за будь-якої влади залишається ЗОНОЮ. Вона, рідненька, завжди обігріє, нагодує, запропонує дах над головою… Але хто й навіщо додумався звільняти тих, кого Вождь визначив у небуття!?

Чудернацький народ враженята. Скільки років відтягнув Сивий – нормальний хід. Не встигли дочитати листа про звільнення – від радості з глузду з’їхав. А його звільняти… Дивні речі. Незрозумілі й захоплено-піднесені слова Сивого, коли зав’язав під вікном шнурки на черевиках: «…бачиш, Ластівко, які славні котеджі! Зберемо вдома улюблені речі з книжками – й сюди. На все готовеньке… За державний кошт. Де ще таке можливе?! Тільки Геній-батько так піклується про свій народ…»

Разом з іншими зеками Макар блукав поблизу вахти, сподівався перемовитися з дружиною Сивого або з їхнім підлітком-сином, попрощатися із сусідом по нарах і побратимом по лихоліттю. Та Сивий, уже вільна людина, не переступив через межу, яка відділяє волю від неволі, не переступив чи то з власної волі, чи то з волі тих, хто гнобить нелюдей і людей у неволі…

Довго, доки Сивий, стрибаючи по дорозі, не зник за поворотом, дивився Макар услід, а коли повернувся, віч-на-віч зіштовхнувся з Бугровим. Капітан теж прийшов провести Сивого. Не наважився підійти. Щиро співчував чоловікові. Просив же Сержантика. Пес не винний – сержант перестарався.

– Охороняєш! По тайзі ганяєш. Собаками цькуєш. Яких людей загубив! Во-о житуха! Баран тупоголовий! – дивлячись прямо в очі капітанові, тихо-тихо видихнув Макар, потім плюнув, склав за спиною руки, щоб після знайомої команди рушити до карцеру.

Здригнувся Бугров. Відкрив було рота.

– Не соромся! Командуй! Коли по блату – «хороми палацу» ще солодші, – Джовба зам’явся. Інстинкт самозбереження вимагав: «Мов-вчи-и!», але перед очима все ще стрибала людина-птах із крилом на відльоті. Птах кликав угору. Птах ще сильніше кликав до вільного польоту. – І запам’ятай – не приведи зійтися нам десь на тісній стежині…

Відвернувся недавній втікач. Знову завів за спину руки. Міцніше стиснув губи. Не розумів, що стримувало вихопити ніж і всадити капітанові під груди.