Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Настрій можна підняти. Тут великого уму-розуму не потрібно. Для настрою будь-якому чоловікові одних ліків вистачає. Безвідмовних.

– Спасибі, хоч ви, сеньйоро, втішили. – Підполковник допитливо глянув на зечку. Щось у її словах не сподобалося. Хитрий народ баби, а зечки тим паче. Скаже – не причепишся. Хоча відчуваєш: слова підштовхують до пастки.

– Раді старатися, громадянине начальнику. – Грайлива посмішка торкнула губи. Жінка зрозуміла: ще трохи й Кроксфорд відчує шпильку.

– Навіщо так офіційно, сеньйоро?

Посмішка жінки заспокоїла. Ні, не підструнчує. Мабуть, незабаром перестане довіряти собі. Підполковник ковтнув із фляжки й знову підвівся з-за столу…

Щодня господар зони за згодою, силою, хитрістю або погрозами брав нову жінку. О-он їх скільки, молодих та палких, у табуні. Але сьогоднішня… Дуже вже грайлива кобилка. Надзвичайно гаряча… А якщо вафлі на десерт – мертвий встане… Може, й завтра цю ж осідлати? Хоча не любив «дублів»…

У карцер-«палац» Сивого не посадили, але при всій проникливості та знанні психології він не зміг зрозуміти вчинок Кроксфорда. Забув і не помстився?! Кросворд, та й годі. Не чув Сивий шепоту жінки: «Дивакуватий і нещасний чоловічок. Гріх кривдити. Таких тільки жаліти та жаліти. Та нікому. Правда, громадянине начальнику?!»

– Правда-правда, – відпочиваючи на стільці, великодушно погодився господар кабінету, вслухаючись у веселе щебетання вдоволеної жінки. – Д-о-обр-ре сказали, сеньйоро. Грішно таких кривдити…

Не жалість зечки залишила карцер без Сивого. Прихильник інтелектуального відпочинку раптом подумав: низькорослий чоловічок у «палаці» відкине копита – як бути тоді?! Спробуй знайти такого знавця-розв’язувача! Не хотів зізнатися самому собі, що без Сивого не потрапити його кросворду на сторінки журналу. Спорудити хитру головоломку набагато складніше, ніж розгадати. Усе частіше шкодував підполковник, що пізно здогадався складати кросворди. Сивий же завжди під рукою. Скільки років втратив! Нічого, надолужить згаяне! Головне, щоб ніхто нічого не запідозрив…

Про втечу Сивий намагався не згадувати. До пуття нікому нічого не пояснив. Навіть Макару – другові й сусідові по нарах, вийшовши з лікарні, буркнув неохоче:

– Про що розповідати?! І так усе видно…

– Вас Сержантик брав? Один? Чи на пару з Лютим? – Макар брилою височів над Сивим. Багато чого по дорозі назад у табір сам «прочитав», хоча час та негода трохи зіпсували сліди, а деяким учинкам Лютого відмовлявся вірити.

– Собак почули – і врізнобіч, – повільно, начебто побачивши щось крізь туман пам’яті, відгукнувся Сивий. – Наближався до болота. Встиг подумати: о-ось він, порятунок! Тріск пострілів злився з командою: «Ст-я-яти, па-а-дло-о!» Озирнувся – Сержантик… І відразу стрибнув Лютик. На все життя закарбувався його останній стрибок-політ. Красивий… І біль… Пам’ятаю, як крізь вату, регіт Сержантика і його слова: «Догста-а-ав, падло-о! Від мінє єшо ніхто не уходів! Поігра-а-а-ай, Лю-ютя-я!» І знову, як спалах, нестерпний біль – і провалля…

Відпочивав Сивий від болю ВТЕЧІ й від болю душі. Тамував подих і Макар, боячись словом або подихом завдати БОЛЮ побратимові по лиху.

– Отямився на руках Бугрова…

– Якого Бугрова? – почав Макар і відразу здивовано запнувся.

– Як якого?

– Ну так! Ну так! – Макар глянув убік вахти, немов кордон волі й неволі допоміг згадати капітана. Чому? Як Сивий міг назвати на прізвище начальника режиму – для зека найненависнішого двоногого звіра. Назвати на прізвище того, хто брав участь у пошуках?!

– Бугро-о-ов виніс, – із неменшим подивом протягнув і Сивий. Погляд спрямований удалину. Лише ТАМ, у буреломних нетрях, міг набратися сили й знову назвати капітана напівзабутим, примарним, як міраж, прізвищем. – Бугров виніс. Із ложки напував. Шоколадний ензе спочатку не пожалів. Рани обробляв – увесь пакет витратив…

– Дивина! Сумнівався в карцері після повернення з втечі. Не вірив і барачним теревеням…

– Це й для мене кросворд! – Сивий похитнувся, зіперся крилатою рукою об стіну барака й продовжив із ще більшим здивуванням: – Не збагну, чим таку любов у капітана заслужив?!

– А куди ж подівся Сержантик?

– Це вже не кросворд, а кроксвордище. Уперше в житті не розгадаю… Коли отямився, більше не бачив ні Лютю, ні його господаря. Спочатку думав, що Бугров послав сержанта за підмогою…

– По табору байка гуляє, мовляв, утопився Сержантик… У болоті…

– Гуляє, – відразу погодився Сивий. – А вівчарище де?