Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Мовчав Сивий. Жінка витирала підвіконня. Сьогодні пощастило. Робота непильна. І харч що треба. Не порожнім виявився й келих. А на солодке – мабуть, утіха для душі. Цирк, та й годі…

– Що ж ви мовчите?

– Воля ваша, громадянине начальнику.

Відчуваючи, як у грудях закипає лють, Сивий поглядом шукав щось важке – жбурне в господаря кабінету й відмучиться. Здорованів табір укладає в штабелі з трупів, а як заробляти пайку без руки й ноги… Око зек не враховував… Знав, удома ще чекають. Не зрадили. Але як постати таким перед рідними, якщо пощастить тепер вижити?! Лякати своїм каліцтвом дітлахів, коли ті бешкетують?

– Гаразд. Куди йти – вирішить кроксфорд, – підполковник подивився на журнал, потім, начебто щось згадуючи, втупився в стелю й, нарешті, вимовив: – Заняття, праця. Таке собі слово з дванадцяти літерок. Запитання, як бачите, не з легких, якщо не сказати, важке. Вирішите, в нагороду підете до «палацу», а не вистачить клепки в голові – пробачте, відправитеся до співтоваришів. У барак.

– Запитання як запитання.

Сивий наґлиґував час, бо вагався, на що зважитися. Відповідь знав ще тоді, коли Кроксфорд вимовляв тираду-натяк. Боліла не тільки душа (вона завжди болить у зека); не загоїлися по-справжньому й рани. Добре уявляв «жаркий палац» узимку, коли щоранку навіть у бараках промерзає вода. Сивий згадав слідчого Захватаєва. Майже одного зросту з ним, хіба що міцніший, але «обробляв» майстерно, зі знанням справи. Після допитів наказував конвоїрам: «Доставте в цілості до «палацу».

Не вирішив Сивий ні тоді, ні зараз, що важче витерпіти: фізичні страждання чи психологічний конвеєр. Здається, найпростіше сказати «не знаю». Можна навіть не відповідати, лише знизати плечима й піти в барак, де все-таки й тепліше, і годують тричі на день.

Кроксфорд із погляду зрозумів: відповідь готова. Ставлячи запитання, не сумнівався в знаннях зека, хоча завдання справді складне. Несоромно й промовчати… Підіграти начальству…

Господаря зони гризло самолюбство. Якийсь зек-недомірок міркує і швидше, і краще, і завжди підкреслює свою перевагу миттєвою відповіддю. Начальник табору мріяв про таке запитання, щоб самолюбство Сивого подовше страждало від безсилля, щоб його судомило, як колись невір-них на багаттях.

Сивий уявив, як розпливеться широке, бриласте обличчя; очі й лисина потемніють від припливу радісної крові; підполковник похитає головою, зітхне тяжко, з удаваним болем і вимовить повчально-напутливо: «Що ж ти, голубе-сизокриле, так схибив? У біблі о тіку потрібно частіше зазирати-походжати. І вчитися, учитися, учитися, як повторювала одна розумна людина. До речі, хто?»

Якщо зек відповідав – начальник табору хвалив, а не знав відповіді – сумно розводив руками: «Це ужо й поготів будь-яка культурна людина повинна знати. Думай. Зваж, запитання з кроксворда».

– Ну що, голубе-сизокриле? – Задоволена посмішка залила обличчя підполковника. Потемніла лисина. – Бачиш, це тобі не по тайзі швендяти. Отут не ногами – гарбузом, мізками ворушити потрібно. Що, ще подумаєш? Або до співтоваришів? Звичайно, я шкодую. «Палац» – мрія кожного нашого працівника НДІ, але… Учитися треба, голубе-сизокриле, вчитися й ще раз…

Підполковник не встиг вимовити останнє «учитися». Голос утікача пролунав тихо, але Кроксфорд почув сказане й здогадався, про що подумав Сивий.

– «Учитися», як заповідав вождь світового пролетаріату. – Погляд зека вже не блукав по столу й кабінету в пошуках невеликої, але важкої речі. – А запитання зовсім легке, – із ще більшим викликом продовжував Сивий, помітивши, що підполковник стримує себе й не реагує на відповідь.

В’язень розумів: подібного кнура не завалити. Ґуля згодом заживе. Може, й сліду не залишиться. А рубець у душі, у звивинах, скільки б їх там не було, після правильної відповіді закарбується на все життя. З кожним роком усе частіше й сильніше рубець непокори дошкулятиме й саднитиме господаря зони…

– П-шо-о-л в-вон, сморіде смердючий. – Підполковник скривився, немов дихнув зеківською парашею, і вказав пальцем на вихід.

Позадкував до порога Сивий. Поглядаючи на господаря, порикував пес. Двері зачинилися. Начальник табору подивився на жінку, яка зрозуміла, чому розлютився підполковник. Раділа, що Кроксфорд одержав по носі – на подібний вчинок у жіночій і в чоловічій зонах рідко хто наважиться.

– Бачите, сеньйоро, з яким континентом доводиться працювати. Так зіпсують настрій – тиждень ходиш хворим.