Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Отож-бо й воно, – радо підтвердив Макар, потім додав неохоче: – Їхні вівчарки від господаря ні-ні… Сліди свідчать, що Сержантик біля куща стрибнув у драговину… І Лютий (тільки не товкопітан, а пес) за ним.

– Невже засмоктало? – почав Сивий, потім здивовано потупився на хлопця. – А ви звідки знаєте? Мисок від болота здоровенний кущ охороняє…

– Коли повертався до табору, на ваші сліди напоровся… Обстежив і мисок із кущем. У тому місці – ковбаня чимала. Міряв рогатиною. – Макар замовк, вирішуючи, чи варто ділитися з другом здогадом. – Прочитав і ваші сліди, і Лютого. – Юнак сплюнув. – Заплутаєшся в цих прізвиськах. Нормальна людина не зрозуміє, про кого мова: чи про звіра на двох ногах, чи про того, що на чотирьох лапах. Тільки і той, і той – люті. Зі слідів зрозумів, що капітан Лютий залишив Сержантика. А пес Лютий, ризикуючи життям, стрибнув. Рятував господаря з болота…

– Кроксворд?! – Одночасно вимовили обидва зеки; зіщулилися й щільніше загорнули поли коротких бушлатів.

– А Булах? – пошепки запитав Макар, боячись сполохати Надію. – Втік чи?…

– Самі знаєте, про що в таборі гомонять, – і Сивий не хотів вимовляти фатальне слово. – Як насправді – знає Бугров. Один… І Барс, що зник…

– Відає Лютий! У цього вовкодава всі таємниці… – Джовба задихнувся від болю. Не знав, чому не розповідає про зрізані свинцем гілки і листя, про гільзи й свіжий пагорб біля куща… Не зважився тоді розрити курган скорботи. Хоча по натурі й не забобонний, але боявся найстрашнішого… І тепер не шкодує… Надія жевріє… – Адже міг Лютий і відпустити Булаха… А по інстанції доповіли, мовляв, утопився втікач у болоті при спробі до втечі. Так і в зоні оголосили…

– Змінився Бугров після ловитви. Пам’ятаю тугу в його голосі. Майже поруч із табором відпочивав. Перекусили. Чай попили. – Сивий прикрив єдине око й засипів не своїм голосом – капітана: «Один ти в мене залишився. І Павутинка, і Милиця, і Надія…» Підхопив мене на руки, перекинув через плече й попер, бурмочучи щось під носа…

Мовчки ворушив губами зек. Обидва думали про Булаха, боялися зізнатися в найстрашнішому. Обидва намагалися збагнути та зрозуміти вчинок Бугрова-капітана, але не могли. Зроблене ним не відповідало холодній Букві Інструкції та Закону Зони… Не розуміли сьогодні зеки й говір вітру. Не тільки вночі він приносив пахощі рідної домівки, шепіт коханих і близьких… У неволі людина розуміє та відчуває те, про що й не підозрюють по інший бік «колючки»…

Сьогодні товариші по недолі не розуміли говір вітру. Негода гнала в укриття. З кожним днем усе сильніше лютували холоди. Так само, як свист вітру, табір час від часу накривали, породжуючи надію, чутки про звільнення «враженят». Зашелестіли незвичні слова про зловживання, реабілітацію. Та минали дні, і хвиля радості разом із вільним поглядом відкочувалася в тайгу. Радість та біль розбурхували зони…

Відлютувала довга зима. Весільно-біле вбрання тайга змінила на зелено-робоче, але не встиг золотавий пилок модрин пропливти над колючою безкінечністю, першого «капелюха п’ятдесят восьмого розміру» вітер волі зненацька викотив за поріг вахти. Відтоді в таборі одержала постійну прописку Віра. Кожен запитував подумки: «Коли ж моя черга?!»

Разом з іншими перекочував на стіл майора і формуляр Макара. Замполіт знову леліяв шалену думку – у плутанині, тишком-нишком звільнити хлопця. За те, що добровільно повернувся та притяг Профа, не карцер належить – орден на груди. Однак так буде лише тоді, коли ножиці перестануть гуляти по-живому… Як і під час великої амністії, не один день просидів майор над формуляром, але… За втечу, мордобій і добровільне повернення з втечі з покидьком за Законом – лише карцер…

– Ось і вся філософія, Філософе-Генію, – зненацька прошепотів замполіт і, немовби збоку, подивився на себе. Мало хто зрозуміє, чому сушить мізки. Хто йому втікач? Рідня? Син друга? Ніхто й хабар не підсунув! Ні-ні, не зрозуміють, та й собі страшно зізнатися, що турбується про зека-втікача…

Не так, як хотів і як личить людині, Іванов торував свою стежку, всією душею входячи в Революцію. Мріяв: життя заб’є джерелом, потече поміж лісистих берегів, обдаровуючи близьких і друзів чистотою та тінистою свіжістю; але воно просочувалося крізь драговини й болота, вбираючи по дорозі запахи страху, озлоблення, болю людського. На жаль, пристойне життя все ще гине поміж смороду, в’язкої рідини багнистої… Не лише широкі лампаси – полковницька папаха не світить. Ні капіталу, ні роботи до душі.