Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Чимало зеків прийшло до вахти. Мовчки проводжали Сивого. Не пролунало й жодного масного слівця, як буває зазвичай, коли бачать жінку. Зеки стояли, зціпивши зуби, похмуро похнюпившись, і ця незвична тихість викликала побоювання табірного керівництва, немов біля порохового складу ходив чужинець зі смолоскипом. На вишках і навколо зони адміністрація підсилила наряди. Усіх вільних від служби солдатів підтягли до вахти.

Деякий час звільнений ішов із заведеними за спину руками, дивуючись мовчанці собак: не лютують, не подають голосу. Не чути й човгання колони, підструнчувань конвойних. Недавній зек скосив очі вліво, вправо – тайга палахкотіла молодою зеленню й дихала настоєм трави, листя, квітів. Погляд Гриви прояснився. Лише глибини зіниць чаїли туман.

Уже тут, на волі, впізнав не тільки дружину, але й сина. Покусані й розбиті губи здригнулися в щасливій посмішці, оголили щербаті пеньки. Руки згадали час до приїзду чужинців у запівнічну темінь, потягнулися до найрідніших на світі людей, але не торкнулися їх…

Не торкнулися, бо пролунав ненависний для будь-якого зека передзвін рейки, яка висіла на модрині неподалік вахти і піднімала щоранку люд на підневільну працю. Зараз хтось невчасно вдарив залізяччям, уперше сповіщаючи волю й неволю про те, що поріг потойбічного світу достроково переступила безневинна душа «ворога народу», виправдана новою владою. Холодний голос металу легко подолав колючу огорожу й вахту, наздогнав Гриву й разом із живими руками дружини та сина підхопив людину-птаха, що, не втримавшись на ногах, намагалася піймати рівновагу безліч разів катованими руками-крилами.

– Дякую! Дякую, – здригнувшись від знайомого дзенькоту, повторив Грива, знову здивовано покосився на підлітка, який ув’язався за ним і дружиною. «І діти бувають шпигунами», – нечутно прошепотів недавній зек на вухо своїй Ластівці, намагаючись згадати, чиї це слова.

Туман із глибини ока закривав дзеркало душі. Грива лайнув себе за необачність. Без раптового й несподіваного попередження вибовкав би ТЕ, про що підозрював ще вдома й що по-справжньому зрозумів уже тут. У НДІ. Мудро підказувала спецчастина: державні таємниці не можна довіряти й рідним. Він вистраждав свою Істину, як жінка, що пізно народила первістка.

Припинивши ворушити губами, Грива огледівся. Зберігач секретів попереджав: шпигуни можуть із губ зчитувати інформацію. Його Корабель та обладнання – велика Державна таємниця. Зарано вони створили Диво-Корабель; не відпрацьована ще технологія варіння сталі, й хіміки з паливом відстають. Не готова й начинка. Лише мозок кібера спроможний керувати подібним кораблем.

Гримлячи залізом і скриплячи кузовом, промайнула полуторка. Недавній зек стурбовано поглянув на тих, хто йшов поруч. Невже, розмріявшись, заговорив уголос? Голову мимоволі втягнув у плечі, а думки поривалися назовні. Ні-і, ні-і! Не має права ділитися заповітним! На душі стало тяжко, тривожно.

Метод аналогії допоміг зрозуміти те, про що ніхто не здогадується. Конституція Країни – це Корабель-Мрія нового покоління, який випередив час. На жаль, свідомість не лише народу, а й правлячої еліти не готова до життя, де кожна людина сумлінно віддасть суспільству все, на що вона здатна, і одержить за працею. Зароблене…

Єдине око Гриви розрізняло в туманній далечіні часу галери з рабами та білосніжні кораблі з розгорнутими до польоту вітрилами-крилами; дерев’яні пароплави й новітні вузькотілі залізні кораблі. І боцмани з ліньком… [56] Короткий своєрідний батіг у боцмана (ред.).

Не підозрювали самодури-капітани, що насильство, сльози й кров – мов іржа для заліза. Деталі шліфують, хромують, але внутрішня іржа рано чи пізно зробить свою справу. Жорстокий або фанат-капітан завжди посадить Диво-Корабель на мілину, розіб’є об видимі скелі чи рифи підводні.

Шкутильгаючи по дорозі, Грива милувався пам’ятником Волі й Братерству, який височів на скріплених кров’ю кістках. Тисячолітня мрія Людства майже здійснилася. Незабаром розпочнеться посадка на Диво-Корабель. Гігант розкинувся на неозорих просторах від… Вільна людина раптом здригнулася, сховалася за спину дружини й втупилася єдиним оком убік роздоріжжя. Гриміла Небезпека. Наближалися численні Майже й ВОНО…

– Небезпека! – зашепотів Грива. – ВОНО! В О Н О!

– Воно не зачепить. Ми відійдемо убік. – Жінка допомогла чоловікові ступити на узбіччя. Мимо прогуркотіла машина.