Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Коли ж настане ніч і арештант нарешті вляжеться на примкнуті вдень нари – тривожна туга перетворюється на страх. Раніше рідко турбували сни. Тепер, після повернення в табір, засинає важко, зі страхом, адже щоранку діймає те саме видіння, що й біля багаття в тайзі: мати з батьком, бабуся з дідом, дядько Макар з Однооким і озеро; озеро холодне, червоне з волоссям замість водоростей, а навколо – пір’я біле, пух лебединий і два чоловіки на березі. Ніби заснули.

Тепер Макар завжди прокидається, захлинаючись лементом, із першими ударами в залізну рейку, що висить на старій модрині біля вахти; і хоча вже давно перестають бити побудку, у вухах довго віддається несамовитий лебединий стогін, що роздирає душу: ганг-го-о, ганг-го-о-о-о…

На табірному суді Макар і Проф сиділи поруч; проходили по одній справі. Процедура виявилася короткою. З обох зняли заліки й додали термін: одному – за втечу, іншому – за втечу й убивство.

– Ну що, з’їв, падло? – після вироку не стримався Проф, криво усміхаючись знівеченим обличчям. – А могли ще кілька років підкинути. «За тяжкі тілесні ушкодження», – подумав він, але вголос не уточнював. – Сподівався, за мою доставку звільнять або півстроку скостять?! Наївняк… Так красиво лише в кіно крутять та ще в газетах клепають. Життя – жінка сувора, хоча й справедлива. До того ж це не остання катастрофа на шляху до вершин науки…

– Заткнися! – Макар стис кулаки.

– Без хіпіша, суко. Тут не тайга. – Проф мимоволі відсунувся і поглянув на конвой.

Від психа можна чекати будь-якого фортеля. Що змусило повернутися: совість? справедливість? – ці давно вимерлі динозаври. Та й причому тут совість? Сам же пришив Маестро! Знаючи Амбу, всю чорну роботу взяв на себе. Та й совість без плямочки. Виявилося, не знав Амби. Певно, не зустрічався з такою породою, підігнав під знайому мірку, мовляв, ніхто не встоїть проти волі й гарного життя! Обіцяв же й монети, і камінчики, а недоумок капітал та волю проміняв на «динозавра». Як зрозуміти, чому табір і неволя Макарові дорожчі. Проф крутнув головою, немов відганяв лихий сон. Ні, не спить. Прокол. Поспішив і з Маестро. Через три дні з’явилося вдосталь харчів… Так, трохи поспішив… Тепер жили б далеко… Невже згине в цьому «санаторії»? Ні-ні, що-небудь вигадає. Головне – живий! Недоумок міг і пришити. Та й на суді «вишак» світив. Коли подумати, то розклад міг випасти й хріновіший…

Табірний суд, карцер – усе, як і на першому суді, здалося Макарові нереальним, далеким, туманним. Знав, на що йшов. Не чекав потурань-послаблень. Тільки Булах додавав болю. Спустошив душу. Побачивши Бугрова, Макар шарахався убік і обмацував ніж, той самий, із яким пішов у втечу. З ним опинився і в карцері, куди відвели за наказом підполковника. Здивовані його поверненням із втечі, забули обшукати. В’язень не знав, навіщо тягає ніж: чи тому, що був схожий на подарунок діда (така ж форма й рукоятка, тільки сталь інша – гірша); чи тому, що нагадував про недовгу волю, й не стільки рятував від помсти блатарів (усе-таки не голіруч), скільки надавав упевненості у своїх силах; але головне – ніж стверджував і тут, у зоні, примарне відчуття волі, коли людина чинить за своїм розсудом і бажанням…

Доки Макар із Профом знемагали в карцері, подробиці втечі обростали чутками, вигадками. Табірній адміністрації мало хто вірив. Втік Булах. Пришиб, мовляв, Сержантика із псинами. Тому Лютий і ходить, немов у воду опущений, а від лютості, певно, незабаром залишиться одне прізвисько, та й те – немов на сміх.

Щойно прибулі етапи не знали, кого слухати й кому вірити. Усі чекали, коли втікачі вийдуть із карцеру, а Сивий – із лікарні.

По-різному думали про Амбу старожили. Одні почали поважати ще більше, ніж після бійки, а інші з побоюванням чекали зустрічі. Якщо Пахана «розписав» так, що мати рідна не впізнає, то будь-кого іншого – перекусить навпіл. І колишні друзяки Профа, не говорячи вже про «шісток», не збиралися мстити – Амба вчинив за своїми поняттями, а не допомагав ментам. Авторитети більше метикували про Профа, намагаючись зрозуміти: порушив той Закон Зони чи ні?!

Втеча є втеча. «Корову» розумні люди прихоплюють, коли надумають підірвати [54] Підірвати (жаргон) – піти у втечу (ред.). . Однак ніхто навіть не чув, щоб «коровою» пішов авторитет, коли поруч – фраєр. Щоправда, без Амби не вийти Профові та Маестро з тайги. Загинули б обоє. Роздуми заходили в глухий кут. Зеки розгублено дивилися один на одного й не знали, який вирок винести старш о му…