Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Коли Іванов намагався вирватися, супутники Захватаєва підтягували кисті рук до голови. Бешкетник кректав і втихомирювався.

– Ви, хлопчики, обережніше. Дивіться, обережніше. Зараз пройде. Знаєте, як буває з куркою? Секір-башка, а вона біжить. Так і з людиною. Бачив у громадянську: голову відірвало або куля навиліт у серденько, або без ноги, а людина, точніше, вже не людина – труп, усе вперед та вперед…

Від легкого удару чвертки об підлогу чоловіки здригнулися. Сіпнувся Іванов.

– «Нар-родила», – констатував один із помічників. – Ця швидко спорожнилася від тягаря. Видно, туга…

– Шкода, квапимося. Бабець, що треба. З такою погратися – одне задоволення. Справді Красуня. Акуратна. Усе при ній. Не роздовбана…

– Годі кобелитися! – перебив Захватаєв. – Одне на умі. Слухати огидно. Ну-у, к-коб-бел-ля! Відпускайте помаленьку. Дайте Геніну в очі зазирну.

Іванов здригнувся всім тілом й обм’як.

– Готовий.

– Саджайте на стілець. Тільки обе-ере-ежненько, – наставляв Захватаєв. – Обережніше. Обережніше.

Посадивши Іванова, чоловіки продовжили чаювання, поглядаючи час від часу на розмазню-слідчого та жінку. Та лежала нерухомо. Без ознак життя.

– У-у-у, сучко! – Один із помічників підвівся й поправив поділ. – Кобеля-кобеля. Та від такої кобилки будь-який вскобелиться. Мертвого підніме, сучка!

– Навіщо так грубо? – Захватаєв кинув косий погляд на жінку й знову вп’явся очима в господаря камери. Сидить байдужий, як боксер після глибокого нокауту.

Другу склянку допивали чоловіки, коли Іванов, труснувши головою, майже цілком притомним поглядом обвів камеру; по черзі, немов уперше бачив, оглянув несподіваних гостей.

– Ну, що, старина, порядок? – Захватаєв підсунув стілець до Іванова, обійняв за плечі.

Розумів, краще першому перейти в атаку, нав’язати свою розмову, ніж щось пояснювати чи тим паче виправдовуватися. Так влаштована людина. Їй набагато тяжче відмовитися від своєї ідеї або від зробленого вчинку (навіть хибного). Легше непомітно посіяти будь-яке насіння. Згодом воно зійде, проросте, як рідні й улюблені паростки, за якими з радістю та любов’ю доглядають, не шкодуючи сил, пестять і охороняють. Свій бур’ян корчувати й висапувати набагато складніше.

Нарешті у свідомості Іванова розрізнені події склалися в єдине ціле. Зрозумів, хто поруч сидить і тримає за плечі. Невелика рука здалася не теплою – нестерпно гарячою, як чвертка. Іванов спробував скинути руку, звільнитися, але Захватаєв ще ближче підсунувся, дихаючи гаряче:

– Ти не кип’ятися, товаришу слідчий. Не вдавай із себе манірну дівчину. В цих стінах не в дитячі ігри бавляться. Тим більше зараз. Тривожний і для країни, і для всього світу час. Згадай Іспанію! Фашизм – уже не дитя нетямуще. Відгодований капіталом Європи та Америки, ситий, одягнений і взутий! А на Сході Японія наростила м’язи. У мускулисті руки світова гідра вкладає зброю й ненависть до нас. До країни Рад. Не просто складний час – грізний. Нещадний. Питання поставлено руба – хто кого. Згадай громадянську! Не до м’якотілості.

– А жорстокість?

– Не перебивай. Слухай уважно та вбивай сказане в довбешку й у душу. Говорю з тобою по-дружньому. Зрозумієш – твоє щастя. Не зрозумієш – нарікай на себе. Розмовлятимеш в іншому місці й не зі мною. А там… – Високе начальство показало пальцем у стелю, – там можуть не зрозуміти. І не тому, що погані чи тупі. Ніколи зараз усе прискіпливо з’ясовувати. Як і тоді, в громадянську. Та й немає нашого хрещеного батька. Знаєш прислів’я про тріски… Летіли вони тисячі років тому, летіли в сімнадцятому й у двадцятих роках; летять зараз, і на майбутнє вистачить. Життя – примхлива дівиця. Без трісок, як і без парфумерії, обійтися не може.

– Але навіщо тортури? – Іванов знову спробував звільнитися від захватаєвських лещат, але той не відпускав і не давав говорити.

– Тобі ж сказано, мовчи. Усе, що думаєш і хочеш віщати, – знаю. Похлєще тебе можу загнути речуху і про милосердя, і про гуманність, і про інше – поміть, про правильне й точне розуміння. Усе добре в теорії. А практика, на жаль, дама серйозна. Любов і жалість, переживання й туга – не для неї, їй відразу гроші на кон; вона цим найсвятішим і приємним торгує, хліб свій насущний кров’ю заробляє… Нам зараз переозброюватися треба. Іспанія що показала? Ти був у Іспанії?

– Ну-у… Просився добровольцем – не відпустили, – не-охоче відповів Іванов.

– Ти не нукай. Ще не запріг, – пожартував Захватаєв. – А я своїми баньками бачив, як наші бетешки [52] Танки (ред.). та ішачки [53] Літаки (ред). горіли. Палив німець – мов цигарку розкурював. Ось вона, правда життя. Переозброюватися треба. Індустрію піднімати. Мізками ворушити. А контра, виплодки вражі зміями в саму голівку заповзли, щоб ізсередини країну підірвати. Знаєш, як за старих часів фортеці неприступні брали?! Зрадою та підкопом.