Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Гість замовк. Мовчав, можливо, від утоми, чи підбирав потрібні слова, чи намагався зрозуміти, як вплинули болючі дії й слова на людину, яка сиділа поруч.

Мовчав Іванов. Правду сказав Захватаєв про свічки з літаків і танків. Але до чого тут жінка, яка нерухомо лежала на підлозі? тортури й багатостраждальна Іспанія з переозброєнням? Чому одне з іншим зав’язано в тугий та жорстоко-кривавий вузол?

– Усе зав’язано й переплетено в клубок із ниток. А кінці обірвані, обрізані, обгорілі – спробуй угадати, за який тягти, як розплутувати, – немов прочитавши думки Іванова, знову заговорив Захватаєв. – Якщо коротко, то справа вирішується так. Я твоє нутро знаю – інші ні. Знаю й погоду в органах краще за тебе, хоча й служимо, вважай, нарівно. А ще Федір Карлович. Свята людина. І людей, як ніхто, бачив. Йому довіряв і довіряю більше, ніж собі. Просвітив тебе. Звільнив. Отже, визначив, що ти не контрик, а наша людина – головнішого авторитету для мене бути не може. Але, як і він, скажу: робота слідчого – не твоя справа. Це говорю тобі я, Захватаєв Павло Лаврентійович! Талан, Генін… Виявляється, у житті трапляються обставини, коли генієві краще гальюни чистити, ніж кораблем керувати. Бачиш, як він за п’ять хвилин визначив! Якби не було його – не розмовляли б ми зараз. Як не важко про таке згадувати й говорити – шльопнув би особисто цією рукою. Жодна жилка не здригнулася б. Ось воно – реальне життя-житуха.

– Може, воно й краще було б, – огризнувся Іванов.

– Коли так вважаєш, то чого час витрачаю? Ти що й справді пеньок пеньком? – уперше за час розмови в Захватаєва прорвалися злобливі нотки. – Дев’ять грамів отримати найлегше. Тут великого розуму не потрібно. Так було завжди, є й ще довго буде. У будь-якому разі на життя наше вистачить. Загальмувала світова революція. Без неї вистачало крові й сліз. Оглянь подумки історію людства. Дубина, стріла, батіг, куля, петля, в’язниця – увесь набір для катувань від «іспанського» чобота й до електростільця придумали не ми, більшовики-комуністи, а задовго-задовго не тільки до часів Маркса, але й Христа, якщо насправді був такий громадянин хороший, що його розумне вчення послідовники й дармоїди-підлабузники зіпсували до невпізнанності. Не вбий. Не укради. Люби ближнього, як самого себе. Свобода, Рівність і Братерство – що може бути прекрасніше за ці слова! Але хіба не церква благословляла й посилала на Схід багатотисячні раті в похід на невірних. Палили, знущались, проливали, топили. А з іншого боку під зеленими прапорами й із тими ж цілями та словами розправлялися з невірними в інших краях, тобто в нас, на Заході. О-о, де рекбус і кроксворд, як полюбляє повторювати один приятель. Так що все гарне, а тим паче погане створювалося для народу, руками народу й в ім’я народу. Можливо, і в нас є якісь перехльости. А якщо по совісті, то вони є, були й, на жаль, ще будуть. Коли ж усі ці морально-етичні норми сприймати серцем, то не лише в ЧК людині не можна служити, але й корів доїти. Подумай, приємно рогатій, коли її за цицьки тричі на день смикають. Про телятко мовчу. Молочко собі забираємо, а малому – сіно чи то й зовсім соломку. Та ще торішню…

Павло Лаврентійович подивився на годинник, перевів подих, зібрався з думками, заговорив, не кваплячись, але з жорсткими інтонаціями:

– Закруглятимемося. Часу обмаль. «Сталевий Федір» потрапив у десятку. Не місце тобі в слідчих. Особливо в наші дні. Смутні й тривожні. Але і йти з органів без причини – не зрозуміють. Повір моєму досвіду. Єдине, що спробую зробити – відправити комісарити в нашій системі. Сподіваюся, зрозумів – у табір! Там, у нетрях, пересидиш, доки про тебе призабудуть. Тільки сиди тихо, мов борсук у норі, сало нагулюючи. Не висувайся. Не мудруй і дурницями не мучся. Сам знаєш, який час. Скільки в нашого брата-чекіста крилець підгоріло. До біса уже згоріло на великому чи повільному вогні…

Захватаєв помовчав, зиркнув на помічників, побарабанив пальцями по столі, допив уже холодний чай і продовжував:

– І запам’ятай. Міцно запам’ятай! Бачиш, говорю при свідках. Рятую тебе не по старій дружбі або з інших якихось шкурницьких причин. Виймаю з петлі, у яку сам устромив шию, тільки через те, що ти по-справжньому наша, радянська людина; тому, що в ті веселі роки хотів шльопнути власноруч, шльопнути по-дурному, по темності гарячій; рятую на згадку про того, хто не помилявся в людях, хто нас породив і зробив людьми. Отже, борг віддаю. Розчавити тебе – це все одно, що поглумитися над його світлою пам’яттю й тією справою, за яку він віддав життя. Ні, це не високі й красиві слова – це мої переконання. Моє життя. Якщо над цим поглумитися – перестану себе поважати. Це все одно, що перебити людині хребет. А зі зламаним хребтом – яке життя… Ось і все, комісаре, якщо коротко. Зустрінемося – поговоримо. А зараз іди й не злобись. Подумай гарненько над сказаним. Коли щось не так – вибач. І за неї вибач. За цю контричку смердючу. За те, що займаюся катівською справою. Зрозумій, треба ж комусь виконувати брудну роботу в ім’я світлого майбуття й щастя людей усієї землі…