Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Іванов пішов додому. Не посидів із Захватаєвим, не погомонів по-людськи, як вимагає російський звичай.

Захватаєв і помічники допили чай та почали приводити до тями жінку. Нашатирний спирт. Відро холодної води. Поплескування по щоках.

Нарешті пролунав тихий стогін. Арештована відкрила мутні, змарнілі очі. Від нестерпного болю застогнала, закачалася по підлозі, час від часу наповнюючи камеру лементом і виттям.

– Я ж вас попереджав, сеньйоро. Благав. Не хотів цього, – голос чекіста тремтів, очі блищали. Здавалося, ще мить – сам заголосить, сповнить нелюдським лементом камеру, розділяючи й полегшуючи страждання жертви. – Підпишіть показання. Визнайте свою провину…

Проникливий голос і співчуття – не гра. Захватаєв і справді почував себе ніяково. Але він повинен завтра привезти її визнання провини і свідчення проти тих гаденят, які, використовуючи службове становище, хотіли завдати відчутної шкоди країні та народу.

Бути присутнім при катуваннях Захватаєв не любив – терпів як службову необхідність. Кров, хрускіт кісток. Займався цим вимушено: вищі інтереси й благо народу вимагали. Пишався коротун своїм винаходом. Мордобій, вогонь, щипці, вибиті зуби, голки – довго й брудно. А чвертка – секунда-діло, один рух – і жодних проблем. Геніальний інструмент, простий, як усе велике. У практиці не було випадку, щоб після неї жінка не зламалася. Через чвертку й одержав звання Професора. Чекушка – безвідмовна. Нею звільнив себе від споглядання крові, адже у пляшці не вода – міцно заварений чай, а коли з калиною – тоді й зовсім крові не видно…

– Підпишіть! Підпишіть, я вас благаю. Як тільки підпишете, відразу полегшимо ваші страждання, – Захватаєв нахилився. – Дивіться, ось сало їжака й борсука. Кращий засіб від опіків! Чудодійний ефект. Розумієте, все одно скажете, скажете! Тільки підпишіть – відразу ж передам пляшечки. Мине день-другий – забудете про неприємну мить. Ще народите. Ви, жінки, живучі. Знаєте приказку… Та й узагалі, я вам скажу, людина – напрочуд міцна машина, хоча з іншого боку – дев’ять грамів і гаплик-амбець. Здавалося б, що таке дев’ять грамульок?!

Захватаєв захопився, як часто траплялося, теоретично-філософськими міркуваннями, знову говорив про милосердя, про благо народу, країни й усього людства. Та сьогодні чомусь говорив переважно для себе.

Жінка вила й качалася на нарах, куди її перенесли. Стогони, лемент, крики й виття все частіше снилися йому ночами, вибивали з колії, позбавляли спокою. Відчував, якщо триватиме так і надалі – без білоголової не зможе працювати. А пляшка – самоомана. Тимчасове полегшення. Не вивезе далеко. Звалить десь у яму. Крутий і довгий шлях намітив собі. Своєю впертістю подібні красуні змушують вдаватися до жорстокої жорстокості.

Легко почав працювати з жінками. До нестями доводили чоловіки. Думав, експериментував. Ходив близько, та ідея вислизала з рук, хоча впевнений: існує такий інструмент, що зламає найстійкішого чоловіка…

Знову й знову Захватаєв непомітно спостерігав за помічниками. Облизуються, немов вовки. Дивляться похітливо на оголені ноги. Незадоволені ним. Втратили здобич. Кобилка й справді занадто гарна. Дивитися боляче. Часу обмаль. Однак нестача часу – привід, а не причина. Чоловікам-жеребцям і півгодини вистачить, щоб потішитися. Пограти. Але не міг віддати Красуню. Надто вже на дружину схожа. Який чоловік витримає, щоб хтось чужий – та з твоєю законною!

Знову коротун, оцінюючи, оглянув жінку, подумки скинув одяг, мимоволі, як і помічники, облизав губи, задихав частіше, важче, немов вскочив у сідло й понісся вдалину на необ’їждженому норовистому скакуні.

Захватаєв підвівся зі стільця й, намагаючись не дивитися на жінку, забігав по камері. Не зізнався самому собі, що сьогодні готовий осідлати гарячу кобилку сам та гайнути в дивовижно-примарну далечінь, де зникають турботи, біль і сум, злітати туди, де завжди тепло, радісно, де зупиняється час…

Знову поплив безкінечний, одноманітний, схожий на розігріту смолу час. Удень і ввечері Макар не знаходить місця: йому дошкуляє тривожна туга, туга сіра, холодна, як ці брудні й сірі стіни, як сіра підлога, стеля й саме повітря, що сіється крізь «намордник» вікна. Вдивляючись в одну точку, Джовба відчужено завмирає в тиші кам’яного склепу, не чує, як час від часу, немов постріл, клацає «вічко», та раз на дві доби через «годівницю» у двері тикнуть шматок хліба й кухоль води.