Леся Бернакевич - Скелет у шафі

Обертівці не терплять нічого витонченого, легкого, білого (бо швидко забруднюється!), а надають перевагу усьому тривкому, ситному, густому, довгограючому. Їх може зацікавити лише такий холодець, шар смальцю якого має товщину на два пальці. Завоювати їхню прихильність може лише така рясна зупа, у якій аж ложка стоїть! Ці люди боготворять черевики, підошва яких не поступається тракторним гусеницям, і довіряють лише такому костюму, який обіцяє пережити свого господаря… Я спершу, було, обурювалася цими звичаями, але тепер заспокоїлася: ще жителі древньої Еллади стверджували, що про смаки не сперечаються. Так що бувайте здорові, товаришу професор, і хай вас Бог милує коли-небудь спізнати товариство з подібними уподобаннями. З повагою Крохмальська…»

Через кілька днів Світлана вибралася до голови сільради Пиржоли, щоби оформити в нього деякі папери на цьоцину спадщину і познайомитися з цим ендемічним владарем.

Хоча на вулиці було сонячно, але від північного вітру тіло Світлани взялося дрижаками. Проте вона сподівалася, що незабаром земля прогріється. Незважаючи на літо, посадник Пиржола вийшов на зустріч гості у такому твердому кожусі, що до нього міль собі зуби зламала б, а комір тягнувся аж до п’ят. Певно, ця одіж заміняла йому домашній халат.

Зауваживши, що Крохмальська не відважується зайти до двору через собаку, війт її підбадьорив:

– Не бійтеся! Він, – кивнув на пса, – взагалі дуже добрий, лагідний, лише тещу кусає…

– Потрібно одягатися густіше, – мовив цей Глек Макітрович, на знак поваги вклонившись Світлані і притримуючи обома руками кашкет на голові. – Ось побачите, що не потепліє і до вечора…

Чутка про те, що в селі замешкала вчена, яка має намір написати книжку про Обертівку, облетіла всі обійстя ще в день приїзду Світлани. Тож голова сільради, який-то взагалі чекав на візит спадкоємиці вчительки-історички ще місяць тому, аби залагодити деякі формальності стосовно хати, відразу ж почав розмову про її наукову працю.

– Про Данила, значить, про Галицького пишете?

Він був чоловік із вищою освітою і хотів засвідчити перед новою людиною сільської общини свою начитаність і обізнаність у таких високих матеріях.

– Вам це справді цікаво? – запитала Світлана в Пиржоли.

– Я мушу знати все, що відбувалося на моїй території, нехай навіть півтисячі років тому… – сказав голова сільради, повісивши на цвяшок свій головний убір. Світлаана запримітила, що в Пиржоли на голові дозріває солідна лисина.

Подумки відзначивши, що агентство «Баба бабі по секрету сказала» працює у цій місцевості справно, Світлана розпочала свою розповідь:

– Мені у Львівському обласному архіві трапився один документ, в якому написано, що Данило Галицький нерідко і інкогніто приїжджав до Обертівки.

– А що він тут робив? – запитав Пиржола.

– Англійці кажуть, що кожна родина у своїй шафі тримає скелета…

– То ті англійці зберігають трупів! – жахнувся сільський очільник, який був далеким від крилатих висловів, адже мав диплом конструктора комбайнів.

– Скелет у шафі – це таємниця, про яку не здогадуються ні сусіди, ні близькі, ні колеги, – пояснила Світлана голові сільради.

– А-га-га, – закивав головою Пиржола, второпавши, нарешті, про що йдеться.

– Отож і цей Данило Галицький мав такого скелета. Він приїжджав до Обертівки, щоби зустрічатися зі своєю любкою, але цей факт не висвітлений ні в підручниках, ні в монографіях, – розповідала Світлана.

–Чому ж це приховували від громадськості? – поцікавився Пиржола.

–Бо князь на той час був жонатий, – пояснила співрозмовниця. – Якби про це довідалися, то його розжалували б у посаді! Це ж не пастух якийсь був, а – перший український король! Він жив тоді в згоді і з Литвою, і з Угорщиною і не хотів політичного скандалу.

– Важко йому жилося, – зауважив голова сільради. – Але мені цікаво, де він побачення влаштовував?

– А це я ще мушу дослідити, – відповіла Світлана. – Як відміряю певну кількість від потоку (так написано в цьому манускрипті), то знатиму це достеменно й опишу в своїй монографії.

– Бажаю успіху, – потиснув руку Крохмальській начальник обертівської громади.

«…Пам’ятаючи про своє завдання, я вже з перших днів почала шукати нагоди, аби делікатно розпитати у місцевих мешканок, чому вони так багато дітей народжують? – розповідала в новому повідомленні до професора Крохмальська. – Така можливість мені трапилася в магазині. Так сталося, що позавчора я скоріше прибігла купувати хліб, коли була лише продавщиця і одна жінка на прізвище Шамота. Так у тієї Шамоти дітей, як курей. Кажуть, що вона на обід для такої челяді висипає в каструлю пів мішка макаронів і розмішує їх ледь не веслом.