Леся Бернакевич - Скелет у шафі

Вражена таким простим виходом, Світлана подякувала Цидулці і полетіла до хати, мов дирижабль. Порівнявшись із обійстям голови сільради, Крохмальська стала свідком подружнього скандалу.

– Де ти ночував минулої ночі? – приставила дружина до плечей чоловіка швабру, як дуло автомата.

– П’ять літ запитуєш мене про одне і те ж! – огризнувся кнуруватий супружник, вбраний на цей раз в ошатного бурнуса і світячи лисиною на увесь двір. Ревнощі дружини позначилися на його зачісці: мало що й лишилося. – Набридло! Але сьогодні ти навіть не здогадаєшся, де я був опівночі.

– Здогадуюся, – шпурнувши знаряддя насильства на траву, берегиня голови сільради взялася в боки. – Але спершу вислухаю твою версію… Ну, то що: тобі однієї жінки замало?

– А ти думаєш, що я був у обидвох? – підморгнув лукаво сільський вождь.

– Ти мені зубів не заговорюй! – перейшла на високі тони дружина. – А чому це у тебе на плечі довга жіноча волосина?

– А де вона має бути?

У відповідь благовірна лише плюнула.

– Невже ти забула про парі? – раптом став серйозним обертівський лідер. – Я ж учора дав слово, що ти мене не побачиш п’яним.

– Ну-ну? – уже із зацікавленням почала підганяти чоловіка законна жона.

– І ось тому минулої ночі не заночував вдома.

– Геть іди, щоб мої очі тебе не бачили, – уже полегшено сказала Пиржолиха. І Світлані здалося, що дружина рада такій відповіді. Пригадавши розмови селянок в автобусі, Світлана приплюсувала їх до свіжіших вражень, і вирішила розпитати як слід цьотку Зоню: чому обертівці так дивно жартують? І чи взагалі жартують?

«Вибачте, шановний товаришу Трусевич, що тиждень не писала: я кропила картоплю спеціальним розчином, аби зіпсувати колорадським жукам апетит, – написала Крохмальська у третій реляції своєму зверхнику. – Отже, минулого разу я допустила поспішність, повідомляючи вас про статеву неграмотність селян. Бо нещодавно я зробила інше відкриття.

Мої спостереження були б недостатніми, якби не місцева листоноша – Софія Цидулка. Вона закрила моїй тітці очі, коли вона відходив у вічність, то ж стала моєю подругою і завдяки їй я знаю найдостовірніші новини. Бо решта люду сприймає мене мало не за чужоземку і тому не до кінця буває зі мною відвертою, боїться донести до моїх вух щось, на її думку, зайве. Так от: такої святої простоти, як оця Софія Цидулка, я зроду не зустрічала. Бо коли розповіла їй про фараонів та про давні усипальні, то вона вигукнула: «До чого світ докотився! В часи моєї молодості такого не було!» Проте вона з тих бабів, що дріт прядуть, дуже винахідлива і змогла б вижити, здається, навіть на безлюднім острові: коли у Цидулки закінчується клей, то вона заліплює бандеролі та іншу кореспонденцію тістом, милом або яєчним білком; якщо немає обгорткового паперу – масло і сир загортає в листя хрону або капусти; і уміє зупинити кровотечу м’якушкою хліба. Також заслуговує на увагу метод, за допомогою якого Зоня встановлює годину на пасовиську. От що би ви робили, якби у вас поламався годинник? Щоби полагодити його, потрібно їхати до міста. Не тягати ж за собою по пасовиську радіоточку! В такому випадку Зоня (і всі обертівці також) користуються тим циферблатом, який водився у наших далеких пращурів ще з льодовикового періоду: ставить хворостину на землю і, у міру того, як сонце рухається небом, тінь від цієї хворостини дає їй знати: заганяти стадо до хліва чи можна попасти ще його у колгоспному вівсі. Крім того, вона знає спосіб, як, не визираючи у вікно, довідатись – іде дощ чи ні? В цьому їй допомагає радіоточка: у негоду вона мовчить. Так от, від цієї універсальної Софії Цидулки, яка лікує горло авіаційним бензином, купленим у першу фазу біля входу в аеропорт «Бориспіль», я недавно почула такі речі, від яких збожеволіти можна!

Я відразу помітила, що в Обертівці майже не видно дачників. І запитала в Цидулки, яка причина? Хоча Обертівка серед багатьох сіл відзначається незайманою природою, проте міщани стримано ставляться до її райських куточків і не поспішають зводити на її теренах дачу. А у кого ж все-таки є садиба завбільшки з носовичок, то той шукає когось роззявкуватого, аби позбутись її, вигідно продавши.

Цидулка пояснила: до цього кроку люди вдаються не тому, що Обертівка – рідкісна глухомань, де доводиться розпалювати вогонь ледь не за допомогою збільшувального скла. Причина криється знову ж таки в тутешніх мешканцях, які мають погану славу, бо є, м’яко кажучи, патологічно велелюбними. І тоді я згадала дивні розмови, свідком яких випадково стала ще в автобусі, а також на вулиці. Наприклад, ця ж Зоня Цидулка, вона уже забула, скільки літ її чоловіку, але твердо знає кількість його коханок. Аколи я запитала в неї, чи вона ходить до лісу, то вона сказала, що вже – ні, хіба що тільки по дрова. Хоча у нас здавна усталилась думка: село – це цнота, а місто – розпуста, проте Обертівка у цьому плані – виняткова. І ця генетична особливість її мешканців передається від покоління до покоління, як сімейна реліквія, як культурна спадщина. Ніде правди діти, таки важко знайти в цьому ізоляті хату, де б чоловік не стрибав у гречку, а дружина не наставляла б йому роги і не народжувала б йому дітей, зазвичай схожих на… студентів, які улітку приїжджають до колгоспу на практику. Я переговорила з багатьма старими людьми і довідалась, що добра половина дідусів та бабусь не знає, чиї вони нащадки, а тут уже й внуки не дрімають, переймаючи естафету від своїх предків і вирощуючи собі подібних. Приймаки в Обертівці трапляються рідко, бо обертівчани одружуються лише зі своїми. Вони кажуть, що мешканці із присілків не надто рвуться породичатися з носіями таких неблагополучних ДНК. А ті, хто спарувався із тутешньою дівкою чи парубком (що трапляється дуже рідко!), каються і оплакують свою загублену молодість.