Леся Бернакевич - Скелет у шафі

– І хто би подумав! – почервонівши, вигукнула приїжджа. – Гаразд, а що я ще не так вчинила?

– Всього й не перелічити, бо далі ви взагалі почали робити нечувані речі! – мовила господиня, розпалюючись дедалі дужче. Видко, її дуже вразили «грубі» манери гості. – Ви розхвалювали мій розсіл!

– Даруйте, що ж у цьому поганого! – вигукнула приблуда. – Сказати про страву добре слово – означає зробити комплімент кулінарним здібностям господині. А той, хто скупиться на люб’язності, отримує репутацію бевзя, невігласа, селю…Пробачте…

– Так це ж у вас, – відказала Зоня, вдавши, мов би не почула останніх слів гості. – А у нас про ту людину, яка лакомо їсть, сторонні можуть подумати, що вона ніколи цих наїдків не пробувала і взагалі нічого не бачила у своєму житті.

Новина Цидулки здивувала місіонерку не менше, ніж би вона почула, що тутешнім мешканцям за каструлю служить обрубок бамбука.

– Але вам було мало того, що ви співали славу моїй локшині, – продовжувала Зоня, – ви її ще й повністю з’їли і попросили добавки! Повірте, мені для вас не шкода миски зупи, але у нас погано думають про людину, яка в гостях напихає свій живіт, мов силосну яму.

Світлана розгубилася:

– А що я мала робити із вгощенням? – запитала спантеличено.

– Залишити. Половину… – відповіла незворушно Зоня. – Хай люди думають, що вас нічим не здивувати!

– Але ж тоді харчі змарнуються… – спробувала Крохмальська переконати Цидулку.

– У нас ніщо не пропадає, – запевнила Світлану Зоня. – Усе доїдають свині, собаки, коти, кури…

«Таки вартувало їхати в Обертівку, – подумала Світлана. – Коли я розповім про ці дивовижі Трусевичу, то він лусне від сміху».

– Я думаю, що на сьогодні вистачить, – сказала на завершення Зоня.

– Ні-ні, – заперечила Світлана, – я би вас, цьоцю, слухала і слухала. Ви щоразу вказуйте мені на мої промахи. Гаразд? Ну, а тепер мені хотілося б побачити хату моєї тітки. До речі, як я повинна залишати гостину?

– З першої хвилини, як тільки сіли до столу, ви повинні раз-у-раз пориватися додому і весь час оглядатися на двері і тримати господарів у напрузі, – навчала Цидулка Світлану сільської житейської мудрості. – А коли нарешті підведетесь, то перепросіть господарів: «Вибачте, якщо було щось не так…» І жалкуйте, що завдали їм клопотів. А вони також просять вибачення у вас, бо ж раптом не догодили? – і вважаючи лекцію закінченою, Зоня добула із шухляди ключі.

– Я би хотіла у вас про ще щось спитати, – пригадала Світлана перед відходом. – Скажіть, це правда, що у вас випадає багато снігу?

«Нарешті, я зможу здійснити свою давню дитячу мрію, – подумала вона, коли Зоня пояснила їй, що кучугури під саму стріху – не фантастика. – Виліплю справжню снігову бабу, яку досі мені доводилося бачити лише на картинках». Адже там, де мешкала Світлана, ніколи не було вдосталь снігу. І коли, бувало, з неба підкинуть трохи цього матеріалу, то він швидко зникав, залишиться якась смужка, та і то діти нерідко полаються одне з одним через те, що котресь з них не надто ощадно формує сніжки!

У резиденції небіжчиці Світлану зустріли розгублені меблі такого предвічного покрою, що в неї відразу появилася можливість перенестися уявою в епоху зародження меблярства. Також тут не водилися ні вразлива порцеляна, ні ненадійні фужери. Піраміда бляшаних мисок та гурт невибагливих банячків на налавниках були поза конкуренцією і усім своїм виглядом засвідчували, що Крохмальська може їм довіритись і бути за них спокійною. Чим довше нова господиня роззирала декор тітчиної хати, тим більше доходила до висновку: листоноша не перебільшує, татовій сестрі таки бракувало клепки.

На службі в покійної ідеалістки було безліч речей, призначення яких Світлана не розуміла. Ну навіщо вона зберігала оцю дерев’яну штуку у формі літери «Т» із численною кількістю зубців і яку Крохмальскій доводилося зустрічати в підручнику з історії в розділі про кріпаків, які гарували на панщині? Також їй відразу спало на думку, що деякі речі тут лише місце займають і їх здалося б віддати до історичного музею. Але коли Світлана поділилася своїми думками з проводиркою, то ця лише докірливо головою похитала. І запевнила Світлану, що більшість предметів, особливо гасова лампа, заправлена нафтою, – не пережиток минулого, який Світлані доводилося бачити у шкільні роки в хрестоматії з української літературі і при якому швачка затерплими рученьками шиє одіж для вередливого паненяти. Це – цілком актуальна і необхідна річ, без якої у цьому ведмежому куті нема що робити. Адже в окрузі вимикали світло щоразу, як тільки почнеться дощ, а також тоді, коли їм захочеться!..