Евгения Кононенко - Останнє бажання

Ніколи німецький чобіт не ступить на святу київську землю!!!

Учителя рідної мови Іван того дня у школі не побачив, і більше до школи не ходив.

У 70-ті роки в їхній школі зорганізували вечір пам'яті Михайла Михайловича, куди запросили й Івана Івака, який тоді вже був знаним прозаїком, членом Спілки письменників. Він прочитав своє оповідання «Школа завжди буде!», присвячене світлій пам'яті Учителя.

Сивий учитель Степан Степанович провадить своє останнє заняття в місті, на околиці якого гуркоче війна. Але вчитель спокійно начитує учням диктант, що його всі написали без жодної помилки! Навіть останні двієчники на останніх партах! Бо хіба можна робити помилку у слові «Вітчизна», коли вона в небезпеці?

— Ні, я зараз не перевірятиму ваших зошитів, — каже Степан Степанович, — я перевірю їх після війни. Це станеться скоро, дуже скоро! Збережіть ці зошити, дорогі мої учні, до наступного заняття! А зараз заняття закінчено!

І учні, які завжди розбігаються хто куди, коли вчитель вимовляє ці слова, не розходяться. Їм хочеться ще побути в цьому класі. Ніби цим вони бодай якось можуть затримати мирне життя.

Всі, хто прийшов на той вечір пам'яті старого вчителя, чия збільшена світлина стояла в рамці біля вази з двома гвоздиками, плакали, поки Іван Івак читав своє оповідання, як усі плачуть на похороні. Втім, одна з колишніх учениць підвелася і сказала:

— Таким було останнє заняття з рідної мови! А ще був останній урок з рідної літератури! І на ньому Михайло Михайлович читав Шевченка! Все заняття! А ми сиділи і слухали, як заворожені! Михайло Михайлович був Учителем із великої літери!

Коли всі розходилися після вечора пам'яті Михмиха, разом з Іваном до тролейбусної зупинки ішла ще одна їхня однокласниця, яка добре пам'ятала, яким насправді було останнє заняття з рідної мови у вересні сорок першого. Тож не Шевченка читав Михмих, а якісь бездарні вірші про Сталіна, і весь час збивався! Відчувалося, що старий учитель був розгублений і не знав, що порадити своїм учням, коли до Києва от-от увійдуть німці. Плювати їм у вічі? Співати їм ув обличчя пісні про Сталіна? Тоді, на останньому занятті, він не закликав нас усіх ставати піонерами-героями, а навпаки — розгублено радив бути обережними. Але все одно він був милий дядечко! Мир його праху, хоч би де спочивав той прах!

Інша річ, а чи був Михмих Учителем із великої літери?!

А чи були в радянських школах Вчителі з великої літери? — відірвався від батькового «Останнього бажання» Валерій. У мене таких не було. Можливо, й були непогані вчителі, але Вчителів напевне не було…

Тут, у Варшаві, вже дуже пізно, але там, у сина, не ніч, а вечір. Ось він зробив новий пост про сірі будинки:

А в цьому світло-сірому, проте все одно сірому будинку жив мій учитель англійської мови. Гаврило Матвійович Маговський. Ми ходили туди втрьох із Лількою та моїм кузеном Mike Burko. Спершу двічі на тиждень, а потім тричі. Габріель Маг, як ми назвали його. Він дозволяв нам, тринадцятирічним пацанам і пацанкам, звертатися до нього на «ти» й на ім’я. Тут це нормально — звертатися до вчителя на ім’я, а в пострадянському Києві то було дуже дивно. Він казав: дистанцію між учителем та учнями забезпечує не звертання «Гаврило Матвійовичу», або пане Гавриле, а щось невловиме, яке або є, або його нема. І якщо нема, то ніщо не допоможе ні вчителю бути Вчителем, ні учневі чомусь навчитися. А ще Geb Mag казав, що у так званого зла можна навчитися більше, ніж у так званого добра.

Якщо бути Вчителем, то лише з великої літери! Інші нам не потрібні!

Я сумую за нашим Гебом, зрештою, більше, ніж за своєю Лілеєю. І так само не можу його знайти.

Ось який у нас із тобою синхрон, сину, подумав Валерій, і дописав у коментарях до синового посту:

Якщо ти весь час пам’ятаєш те, чому тебе навчив Геб, то навіщо тобі його шукати? Він із тобою!

Син поставив «лайк» біля його відповіді, але нічого не відповів.

Валерій добре пам’ятав приватного вчителя своїх дітей, Гаврилу Матвійовича Маговського, до якого «весела трійця» ходила на заняття англійської. Але не міг згадати, хто саме з його київських родичів чи знайомих порекомендував їм того вчителя. У школі Павла навчали англійській кепсько, як уважали його батьки. Приватного вчителя, якому можна було би довіряти, в їхньому районі не знайшли. Але все добре в Місті сірих будинків зосереджено в його середмісті. А Маговський ще й мешкав у самому місті Ярослава, за два кроки від Софії Київської.