Евгения Кононенко - Останнє бажання

А потім ми рушили на вокзал, Маріє. Чому ж я не ризикнув поїхати з тобою й повернувся додому? Що мене затримало? Невже обіцянка добути хмизу для Людмили Власівни? Та ні. Скоріше те, що в мене вкрали мій вузлик, і я не наважився вирушити в далеку путь зовсім без речей. А ще те, що за той рік, поки ми кохалися, ти дуже виросла і стала трохи вищою за мене, і саме під час останніх обіймів на вокзалі я усвідомив це. А ще я недаремно згадав про вселенський протяг ночі перед тим. Я застудився, Маріє, в мене повзла температура. Мені не хотілося далеких мандрів, лише забитися в куток і відлежатися. У мене боліло горло, мене душила страшна ангіна. Тому в нас і не було останнього поцілунку. Це єдиний правдивий рядок у твоєму вірші:

А тобі доля сприяла. Ти побачила на вокзалі людей, які також шукали можливості прориватися на Захід. То ж останнє, що побачив Іван, ідучи з вокзалу, як ти пересіла до них, і от уже ти на відстані жваво жестикулюєш із ними. А він поплентався назад у свій яр. А коли Людмила Уласівна побачила його, то сказала йому:

— Повернувся, Івасю? Значить, не судилося тобі шукати щастя в чужих краях. Але моя тобі порада: не розповідай нікому про Машеньку. Хай дівчині щастить на її шляху. Але ти про неї мовчи. Ніби й не було такої у твоєму житті.

Ось чому навчали нас учителі. Якщо говорили від щирого серця.

Чому зустріч із Марією Каламатною була ключовою подією життя Івана Івака? Почати з того, що саме після зустрічі з сивою доглянутою пані з діаспори в радянського письменника Івана Івака виникла ідея написати правдиві спогади. Хоча напевне, в будівлі Маріїного життя таких жахливих приміщень, як в Івановій, гадаю, не було.

Марія вчила мене не лише сміливості. Вона позбавила мене невинності у значно ширшому сенсі. Війна позбавляє невинності всіх, навіть черниць, які прийняли постриг. Завдяки Марії Іван довідався суттєво більше, ніж просто підліток на війні.

Так, я уникаю слова «кохання», згадуючи Івана й Марію. То було не кохання. То було щось інше. Але щось дуже сильне. То була велика ініціація. По кількох роках Іван одружився з Любою, і в них був щасливий шлюб. Але, коли в них із Любою виникали якісь неузгодженості, хоч би як дико це звучало, мала хуліганка Маша Каламатна приходила до їхньої спальні й допомагала їм налагодити те, що чомусь розладналося. Це траплялось якось неусвідомлено.

Деякі риси Маші я несподівано впізнавав у свого сина Валерія. Він з дому не тікав, але ще дитиною був психологічно сильнішим за свого батька. Та й зовні мій син незбагненним чином схожий на неї, на мою незабутню першу дівчину. Невже то правда, що ми, і чоловіки, і жінки, міняємося на генетичному рівні від статевих контактів, набуваючи якості своїх партнерів, і діти можуть бути схожі не на батьків, а на попередніх коханців когось із них? Якщо це й правда, то якась дуже химерна й викривлена.

А що є справжньою правдою, то це те, що саме Марія навчила Івана не робити жінці непотрібних дітей. І в Люби їх ніколи не було. Їхній первісток Валерій з'явився на світ не в гуртожитку, де Іваки жили два роки після одруження, а коли вони отримали власну кімнату. І Ірочка народилася саме тоді, коли її запланували. Нічого такого, від чого страждало багато жінок у нашій країні, в моєї Люби не було. То чому ж вона зовсім молодою померла від жіночої хвороби, тяжко прохворівши кілька років, переживши кілька операцій?..

Валерій відірвався від батькового зошита, перші сторінки якого можна сказати, проковтнув. Ніколи він не читав батькових творів із такою увагою. Він ставився до батькових текстів із неприхованим презирством. Іще оповідання в нього траплялись непогані, але його романи… Іноді син відкривав книги Івана Івака, щоб одразу закрити, прочитавши якийсь геніальний абзац, на зразок « Комсомольцеві не могла подобатися ця фальшива красуня в іноземних чоловічих штанах. Треба буде обговорити її на комсомольських зборах!» То була апотеоза батькового літературного стилю. Саме такою писаниною він заробляв на контрабандні джинси для своїх діточок та на іноземні костюми для своєї коханої дружини. Що ж змушує сина зараз читати батькове «Останнє бажання» аж так уважно? І чому він так назвав свій роман? Поки це не зрозуміло. Можливо, останнє бажання письменника Івана Івака полягало в тому, щоб його син усе-таки прочитав його останній роман. Тож я виконую твоє останнє бажання, тату.