Евгения Кононенко - Останнє бажання

Валерій так і не згадав, хто дав йому телефон учителя, але добре пам’ятав, як домовлявся з ним. То були дев’яності, і вчитель назвав суму в доларах, який зростав чи не щодня. Сума була завелика. Але вчитель сказав, що його методика працює ще краще, якщо учнів буде двоє, оптимально — троє. До Павла відразу приєднався Михась. Між двоюрідними братами в той час було якесь протистояння, яке, здається, дуже непокоїло Ірину, яка вважала, що племінникові Павлу в цьому житті дісталося значно більше всього, ніж її коханому Михасеві. Ще й Ірина запропонувала, щоби Павло обідав у них, коли їздитиме на заняття. Ціна заняття стала доступнішою. Але Іра не зупинилася на досягнутому і запропонувала ще одну ученицю, оцю Лілю. Валерій добре пам’ятав той день, коли в товаристві дванадцятирічних Павла, Михася й Лілі піднявся на останній поверх світло-сірого будинку біля Софійського собору. Згадав світлу кімнату, де біля великого письмового столу вже стояли три стільці для учнів, а в кутку сидів чемний, добре вихований пес. Чоловік середнього зросту, на якого високий Валерій дивився згори донизу, з пишною русявою чуприною, приємна посмішка, міцне тепле рукостискання. Вони говорили кілька хвилин англійською, і Валерій відчув задоволення, що передає сина і племінника в руки доброго вчителя. І навіть зараз, більше ніж через десять років, Валерій пережив наново те добре відчуття, коли згадав той візит. І тої ж хвилини майнула думка: ось на кого був схожий варшавський незнайомець, який передав батьків зошит із цуценям, який він зараз читає.

Кажуть, комуністів, яких забирали німці, не розстрілювали, як євреїв, у яру на Дорогожицькій, а відправляли кудись на роботи. Хтось переказував, ніби напевне бачив Михмиха живим у якомусь вагоні аж у сорок третьому. По війні Людмила Уласівна писала кудись, у якісь служби розшуку полонених, їй щось відповідали, давали надію, але чоловіка вона так і не знайшла.

— Живий він. Живий, хоча й ледве ходить, — упевнено сказала ворожка Степанида Людмилі Уласівні, ще до повернення «наших». Степанида також жила в їхньому яру й під час війни була дуже затребуваною. Їй носили останнє, щоби почути від неї якусь інформацію. Іноді ворожка розповідала кепські речі, і тоді не брала подарунків від тих, хто приходив до неї. Але в половині випадків Степанида бачила хороше, тож пшоно й борошно мала завжди.

— Ой багато людей ти загубиш власними руками, ой, багато, — сказала вона Іванові, хоча він і не питав її ні про що, коли вони зайшли до нього разом із Людмилою Уласівною.

— І як ти таке можеш казати хлопцеві,— дорікнула Степаниді вдова, чи ще тоді не вдова учителя.

— Кажу, те, що бачу, — буркнула ворожка.

За німців Іван іноді заходив до Людмили Уласівни з маленьким Лесиком на руках, якого мати народила невдовзі після від'їзду Марії. Іван так буйно нагулявся з Машкою в перший рік окупації, що в другий переважно сидів вдома. Мати, в якої пропало молоко, працювала десь у німців прибиральницею. А Іван бавив молодшого братика. Іноді йому здавалося, що то дитина його й Маші, за якою іноді нестерпно сумував, а іноді радів, що вона зникла. Втекла і кинула його з дитиною, фантазував він. А що, якби я його народжував, думав Іван, який, фактично, приймав пологи у власної матері і в ті хвилини дуже жалів її. Він направду так боявся, щоби хлопчик не помер, як померло багато діточок, які народилися за окупації від різного роду безладних статевих зв'язків киянок із киянами або з німцями.

Влітку сорок третього, ще за німців, вони охрестили його в Макаріївській церкві, і він був його хрещеним батьком, а Людмила Уласівна — хрещеною матір'ю. І дорогою назад Людмила Уласівна розплакалася з дитиною на руках і сказала, який був би радий Михайло Михайлович цій події, і на біса його понесло до тої клятої партії! Ці слова вирвалися зі вдовиної душі від щирого серця!

То чому ж я вважаю постать Михмиха ключовою в житті Івана Івака? Не лише тому, що в домі його вдови Іван знаходив тепло, якого було так мало в його домі, а ще й тому, що саме завдяки вчителеві Михайлу Михайловичу для Івана Івака стане можливою заняття літературою. Адже Іван походив із безсловесного світу пролетарів у першому поколінні, де не писали, не читали й навіть не співали. І лише радянський учитель рідної мови й літератури бодай якось розвинув у ньому здатність втілювати у словах темний вир нерозвиненої душі.