Евгения Кононенко - Останнє бажання

Валерієві було трохи не по собі, коли читав про такі інтимні речі з життя своїх батьків. У добрих книжках подібні сторінки читаються добре. Але одне діло читати щось таке про узагальнених людей, а інше — про людей, яких знав особисто, ба більше — тих, які дали тобі життя. Зрозуміло, вони кохалися, але щоб у тому ще й брала участь третя особа. Хоча, звичайно, в павутинні інтиму все буває. Добре, що він не письменник і ніколи не писатиме для свого сина про всю їхню з Мариною каламуть.

На одній із конференцій, у яких Валерій Івак періодично брав участь, йому трапилася професорка з Вінніпега, імені якої не запам’ятав, цілком можливо, то була Mrs Chymala. Вона видалася йому потворою, просто фіолетовою мавпою. Приперлася на конференцію, де була його доповідь, після якої підняла руку, ніби хотіла поставити посутнє питання, а сама спитала про батька.

— О, то є дуж-же сумно, що він уже є небіжчик!

Ні, тату, якщо я такий, який я є, то це не через твою Машу Каламатну, а втім, ти й не дуже наполягаєш на своїй теорії. Скорше, то прибиральниця Ірина Василівна, яка була мені за бабусю. Цікаво, чи ти згадаєш про неї у своїй книзі, подумав Іван і заходився читати далі.

Ще одна людина, яку можна вважати ключовою в житті Івана Івака, був уже не раз згаданий учитель Михайло Михайлович. Певне, то була найсвітліша постать довоєнного періоду його життя. Іван вчився у школі кепсько. А як міг учитися хлопець, чиї батьки не переймалися тим, як він учиться? Люба багато часу витрачала на Валерика, особливо в молодших класах. Сиділа з ним вечорами, начитувала йому диктанти, змушувала читати вголос і переписувати сторінки в зошитах. Ще й соромила його: пишеш, як курка лапою! У твого батька такий гарний почерк! А з ним ніхто домашніх завдань не робив!

З Іваном справді ніхто не робив домашніх завдань. І він сам не робив їх так само. У їхньому домі в яру навіть не було столу, на який він міг би покласти зошит чи книгу. Але дивним чином Іван мав заслужене «добре», а іноді й «відмінно» з української мови й літератури, що їх читав Михмих. До війни цей шкільний предмет називався «рідною мовою». Іван іще тоді думав, хоча думав він мало: а яка ж у нього рідна мова? Батьки для свого спілкування використовували кілька десятків слів як з української, так і з російської мови, з яких не вміли побудувати речення як окрему закінчену думку, виражену словами, то ж віддавали перевагу однослівним крикам. Іван спілкувався з ними тим же варіантом слобідської говірки. Бабуся Явдоха говорила доброю українською, але чи то від природи, чи то від обставин свого життя була дуже мовчазною. У школі з однокласниками Іван розмовляв лише російською. І з Машею Каламатною також розмовляв лише російською. Української Маша тоді не знала взагалі. Батьки навчали її німецької та французької, але не української.

Крім Михмиха Іван майже не може пригадати інших своїх шкільних вчителів. Ні облич, ні імен. Ну хіба свою першу вчительку, яка мала незрозуміле ім'я та по батькові: Малка Мордухівна. Можна було би подумати, що то через неї в Івана такий чіткий почерк, а не «курка лапою». Але ж ні, той почерк було дано Іванові разом із життям. А Малка Мордухівна завжди сварила його: такий гарний почерк, Ваню, і такі неприпустимі помилки в диктанті! Іван запам'ятав те слово: «неприпустимі». Неприпустимі помилки для хлопця, в якого добрий почерк. До тих, хто писав, як курка лапою, вимоги щодо грамотності від Малки Мордухівни були помітно нижчими.

Так, іще була примітна вчителька малювання Комуна Іллівна. Малювати Іван полюбляв, і його малюнки, на яких крокували червоноармійці з гвинтівками, висіли в коридорі їхньої школи. Але малювання було предметом другорядним, мовляв, у Країні Рад усі малюють своє щасливе дитинство. А всі інші вчителі були на одне лице, всі ставили Івану Івакові «дпг» (дуже погано), всіх він із задоволенням «вішав»: малював для них шибениці на видраних із зошитів аркушах в клітинку.

За два тижні перед тим, як німці взяли Київ, він пробігав біля садибки Михмиха та Людмили Уласівни.

— Чого ж ти не був у школі, Івасю? — лагідно спитав Михмих.

— А хіба є ще школа? — спитав Іван. Він саме ходив до міста, щоб бути серед тих, хто побачить, як до Києва увійдуть німці.

— Є школа! — урочисто відповів Михмих, — і завжди буде! Запам'ятай! Завжди буде наша школа!

Наступного дня Іван навіть пішов до школи, побачився зі шкільними товаришами, посидів на якомусь занятті, яке не відбулося. У класі стояв гомін, а чи візьмуть німці Київ, чи будуть у школі ті самі вчителі, чи німці пришлють інших. І вчителька, здається, біології, не здатна перекричати учнівські голоси, написала на дошці головне гасло тих днів і поставила три знаки оклику: