Евгения Кононенко - Останнє бажання

— Іване, ми вимінювали речі моїх батьків у селян на їжу. Як ти гадаєш, у них потім не відібрали ті речі? — виявила несподіване занепокоєння поетеса.

— Я не думав про це, Маріє, — відповів Іван.

— Адже потім повернулися більшовики, і вони грабували народ не гірше за німців!

— Ти краще скажи, Маріє, чому дурний пацан із яру так сподобався професорській доці?

— Я чомусь поряд із тобою відразу відчула себе захищеною, Івасю, — відповіла поетеса.

— А пам'ятаєш, як ми раділи в ті, зрештою, страшні часи, що не треба буде ходити до школи?

— О, то тепер я професор у Вінніпезі! — невлад відповіла Марічка Чимала.

Щирої розмови в нас із моєю авантюрною подругою не вийшло. Мало того, що на відстані п'яти кроків від дружини стояв, наче за командою «струнко», її вінчаний чоловік Богдан Чималий із її жакетом у руках, що вельми скидався на той, за який Маріїна мати так мучила довоєнну швачку. Поряд крутилися якісь люди, вірніше, не якісь, то були мої колеги, яких я добре знав із письменницького цеху, і молодші, яких я знав гірше. Всі вони пили за здоров'я «прекрасної жінки», либонь, сподіваючись, що вона запросить до Канади на якусь програму. Але навіть без цього всі були їй вдячні за поживний фуршет із вином і коньяком.

— То є у вас усе так де-ешево, — казала Марія із автентичним діаспорним акцентом. А Іван пам'ятав ті часи, коли перекладав їй газету «Українське слово», бо вона не розуміла, про що там писалось українською.

Іван кілька разів натякнув, що не від того, аби посидіти з нею десь, поговорити про давні часи, але Марія не прийняла пропозиції, а вірніше, невірно витлумачила її:

— Ой, Іване, більше п'ятдесяти років минуло! Та й Богдана я нікуди тут не відпроваджу! — Марія, певне, подумала, що я хотів напроситися на зустріч наодинці.

Ні, Маріє, я зовсім не хотів того. Колись ми стали коханцями дуже молодими, можна сказати, дітьми. Господи, чого тільки не було між нами в нашому окупованому місті! Я пам'ятаю, як дико стрибали наші голі тіні по стінах з памороззю.

— Ми потрапили в той ритм, у якому крутиться земля, — кричав Іван мало не на все місто.

— Це ми розгойдуємо цю землю, — хрипіла ти у відповідь.

Та зима була страшенно холодною. На стінах спальні була справжня паморозь. Ми писали на ній гарячими пальцями наші імена. За стінами неподалік іще тлів підпалений підпільниками Хрещатик. Ми реготали з тобою: «Подпольщики — это те, которые под полом или те, которые подпаливают?» рятуючись тим дурним сміхом від жахіть війни. «Найбільший шик із жінкою — на війні». Щось у тому є.

Я не забув твоїх дотиків і твоїх стогонів. І як ми потім закутувались у пухову ковдру, і засинали, і прокидалися від холоду, і знову кохалися. Але хіба це можна повторити через п'ятдесят років? Іван Івак тих років не ставив питання, чому професорська доця була такою розбещеною в такому юному віці. Просто брав те, що пропонувала йому юна хуліганка. А старий Іван Івак не наважився спитати поважну пані поетесу про це. Хоча, на те і є старі друзі, щоби говорити про все не соромлячись, не боячись образити, бо справжнього старого друга образити не можна, як і він ніколи не образить тебе.

Я відчув велике розчарування від зустрічі з тобою, Маріє. І не тому, що відчув жаль від того, що життя минає, і попереду значно менше, ніж позаду. І не тому, що ти була з чоловіком, а я вже тоді був удівцем. Ні, річ у тім, що ти на своєму вечорі читала якісь бездарні пуританські вірші, присвячені мені. Як дівчинка Марічка із хлопчиком Іванком усеньку ніч перед розлукою назавжди читали «Кобзаря» в домі старої учительки. Краще б ти не читала ніяких, і це було б о'кей. Навіщо ця брехня? Я брехав усе життя, але ж я, на відміну від тебе, лишився в цій країні, бо так вирішила доля. А ти здійснила свою мрію, дісталася далеких країв, яких я не побачив і не побачу. До країв, де, як кажуть тепер, панує свобода. То хто ж змушував тебе казати неправду?

А хочеш, я розповім, якою насправді була наша остання ніч восени 42-го? Коли німці невідомо з якого дива зруйнували твій гарний сірий дім, в якому ми хуліганили впродовж повного року, ти сказала, що то був знак тікати з цього міста, бо ти все одно збиралася до Америки. Кілька днів ми жили у Вальтера, в домі комбрига. А потім Вальтер, щиро вибачаючись, натякнув, що його начальство не дуже заохочує занадто тісні контакти вояків Райху з місцевими, і Ельза зібрала тобі невеличку валізку в дорогу. А потім ми ходили на вокзал і довідалися про потяги на Львів. А потім пішли до нас у яр, щоб я також узяв із собою в дорогу якісь речі. Мати була вагітною на останніх тижнях і гостинно запропонувала розпусним малоліткам місце в кутку за фіраночкою в горошок. Я зібрав невеличкий вузлик, до якого справді поклав «Кобзар» із підписом учителя Михайла Михайловича, який мені подарували в школі. А ночували ми тієї ночі у вдови вчителя, в Людмили Уласівни. Вона запропонувала тобі своє ліжко, на якому вона спала з Михмихом, але ти сказала, що ляжеш зі мною на підлозі. Пам'ятаєш, як ми востаннє кохалися в темряві на підлозі в її домі, а стара добра жінка зітхала на своєму ліжку: бідні діти, то все війна, війна… Я не знаю, чи були в мене в моєму житті сильніші відчуття. У мене були добрі почуття, були жахливі, у мене попереду була безодня, про яку я теж збираюся розповісти. Але такого вселенського протягу, як тоді з тобою на підлозі в домі вдови Людмили Уласівни, я більше не пізнав. У Країні Рад про таке не розповідали.