Примо Леви - Чи це людина

Коли утворилася — про що буде мова далі — хімічна команда, Л. зрозумів, що його час настав; досить було тільки чистого одягу та хоч і худого, але чисто виголеного обличчя посеред стада його брудних і неохайних колег, щоб відразу переконати капо та службу праці, що він належить до врятованих, що він потенційний промінент; тому («хто має, то дасться йому») його, звісно, зарахували до «спеціалістів», призначили головним техніком команди, а дирекція Буни взяла його лаборантом-аналітиком у лабораторію стиролового цеху. Відтак йому доручили екзаменувати новопризначених кандидатів у хімічну команду, щоб оцінити їхні професійні здатності; і він завжди робив це дуже суворо, особливо щодо тих, у кому він відчував імовірних майбутніх конкурентів.

Не знаю, чим скінчилась його історія; але вважаю цілком імовірним, що він уникнув смерті і нині далі живе своїм холодним і безрадісним життям людини, налаштованої завжди бути при владі.

У хімічній команді непоясненним чином з’явився раптом Еліас Ліндцін, номер 141565. Був то карлик заввишки не більше півтора метра, але я ніколи не бачив такої мускулатури, як у нього. Коли він голий, видно, як у нього під шкірою працює кожен м’яз, могутній і рухливий, мов окрема істота; якби його збільшити, не змінюючи пропорцій, його тіло могло б слугувати моделлю для статуї Геркулеса; але на голову краще не дивитися.

Під шкірою волосистої частини голови потворно виступають усі випуклості черепа. Масивний череп здається металевим або кам’яним; всього за палець над бровами видно чорний край відрослого волосся. Ніс, підборіддя, чоло та вилиці мають тверді і компактні обриси, а все обличчя нагадує таран. Від його постаті віє тваринячою життєвою снагою.

За роботою Еліас становить дивовижне видовище; польські майстри й самі німці часом зупиняються помилуватися тим, як працює Еліас. Здається, ніби для нього нема неможливого. Коли ми ледве піднімаємо один мішок цементу, Еліас носить по два, по три, а навіть по чотири, невідомо яким чином утримуючи їх в рівновазі, а коли дріботить своїми короткими кремезними ногами, то з-під свого вантажу кроїть гримаси, сміється, лається, горлає і співає без упину, немов легені у нього з бронзи. Еліас мавпою видряпується на риштування у своїх дерев’яних колодках, впевнено бігає по брусах, що висять над порожнечею; носить по шість цеглин, тримаючи їх у рівновазі на голові; вміє змайструвати собі ложку зі шматка бляхи і ножа з якоїсь залізяки; всюди знаходить сухий папір, дрова та вугілля і вміє за кілька хвилин розпалити вогонь навіть під дощем. Він може працювати кравцем, столяром, шевцем, цирульником; плює він на неймовірну відстань; наспівує досить приємним баском польські пісні та пісні їдишем, яких сам раніше не чув; може поглинути шість, вісім, десять літрів баланди і відразу вернутись до роботи, не страждаючи потім блювотою чи діареєю. Він уміє зробити собі на спині великий горб, а потім кривуляє такою почварою навколо барака, репетуючи і декламуючи щось незрозуміле, щоб розважити табірних можновладців. Я бачив, як він бився з поляком, вищим за нього на цілу голову, і звалив його на землю ударом черепа в живіт, могутнім і точним, мов з катапульти. Я ніколи не бачив, щоб він відпочивав, мовчав чи сидів на місці, ніколи не чув, щоб він колись поранився чи захворів.

Про його життя на свободі ніхто нічого не знає; зрештою, щоб уявити собі Еліаса вільною людиною, потрібне напружене зусилля уяви та логічного мислення. Розмовляє він тільки польською, а ще похмурим і потворним варшавським їдишем; крім того, його неможливо примусити говорити сув’язно. Йому може бути двадцять або сорок років; зазвичай він твердить, що йому тридцять три і що від нього народилося сімнадцятеро дітей, що не є таким вже й неймовірним. Він безперестанку говорить на найрізноманітніші теми, завжди громовим голосом, з пишномовними інтонаціями та бурхливою мімікою причинного. Він мовби завжди звертається до численної публіки, і цілком природно, що публіки йому ніколи не бракує. Ті, хто розуміє його мову, насолоджуються його декламацією, корчачись від сміху, із запалом плескають по його міцних плечах, заохочуючи продовжувати; а тим часом він, лютий і похмурий, метушиться, мов звір, у колі слухачів, напускаючись то на одного, то на другого; хапає раптом своєю невеликою хижою лапою когось за барки, рвучко притягує до себе, випльовує йому в ошелешене лице незрозумілу інвективу, тоді відкидає його назад, мов соломинку і, посеред оплесків та сміху, витягає руки до неба у шаленому пророчому жесті і провадить далі свою сердиту і безумну промову.