Максим Бутченко - Петлюра. Боротьба

Усі ці події — лише невелика частина того, що коїлося в ті роки. Українська республіка потерпала як від внутрішніх ворогів, так і від зовнішніх. Про єдність не було й мови. Навіть на порозі катастрофи, коли від держави залишилися крихти, демократичний уряд і політичне оточення примудрялися сваритись. Така вона, українська демократія! Більшовики наступали, і станом на 25 травня Директорія контролювала всього кілька десятків кілометрів залізниці біля станції Броди. Наприкінці травня 1919 року зв’язок головнокомандувача У.Н.Р. з республіканськими частинами увірвався.

Дезорганізоване військо під ударами червоних розділилося на п’ять частин і намагалося пробитися з оточення. Це кінець, який здавався неминучим. У період тотальної кризи і практично знищення демократичної України з’явився новий герой — Василь Тютюнник, один із небагатьох військових, який вірив у справу української республіки. За ніч він розробив план прориву військ, переконавши Петлюру, що це можливо. План був такий: вийти з конфлікту з польською армією і зосередитися на боротьбі з червоними. Міністри та інші чиновники — усі вийшли з гвинтівками на фронт.

Успіх наступу 2-6 червня був приголомшливим — оточення прорвали в кількох місцях. Тисячі солдатів на чолі з полковником Олександром Удовиченком перейшли Збруч, розбили ворога, захопили Кам’янець-Подільський і увійшли глибоко в тил червоним. Це були дні самовідданості й сильного духу! Замість змов і заколоту українці рятували рештки державності.

У цей час у «червоній Україні» почалися селянські повстання. Навіть зрадник отаман Григор’єв збунтувався проти червоних, погрожуючи взяти Київ, Харків, Катеринослав. Українці вели бої з перемінним успіхом, і Петлюра на чолі об’єднаних українських збройних сил знову зайшов до Києва 30 серпня 1919 року, проте вже наступного дня під тиском білих військ Денікіна був змушений покинути місто.

Це був іще один удар по Петлюрі. Будь-який інший воєначальник уже давно б здався, як утекли всі українські революціонери, його колишні товариші. Складно уявити, який моральний тягар звалився на цю людину. Яку ж глибину віри треба мати, щоб не здатися?! Восени ситуація погіршилася — тиф і недостатня забезпеченість армії спричинили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участю представників урядів Директорії У.Н.Р. і Диктатури З.У.Н.Р. Зрештою командування Української Галицької армії, Мирон Тарнавський, Альфред Шаманек і Альфонс Ерле, не спитавши згоди або поради у Євгена Петрушевича, самовільно підписало сепаратний Зятківській договір із командуванням білих. Це сталося саме тоді, коли, як і передбачав Петлюра, Біла армія ось-ось мала бути остаточно ліквідована армією більшовиків. Ситуація погіршувалася через те, що відразу після підписання цього договору війська генерала Антона Денікіна, користуючись нагодою, почали наступ на позиції військ У.Н.Р., змусивши їх відступити, адже ділянки фронту, контро­льовані галичанами, залишилися без прикриття. 9 листопада в Кам’янці-Подільському Петлюра скликав спільне засідання Директорії та уряду для обговорення питання про зраду частини галичан. 15 листопада тріумвірат розпався — Швець і Макаренко виїхали за кордон, Директорію одноосібно очолив Петлюра. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Але договір з білогвардійцями після перегляду умов в Одесі 17 листопада був офіційно підписаний — УГА відтепер підкорялася Білій армії. 4 грудня 1919 року делегація З.У.Н.Р. на чолі зі Степаном Вітвицьким оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку. Петлюрі нічого не залишалось, як 6 грудня виїхати у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії.

Ще одна значуща віха в історії тих років — Зимові походи. 5 грудня Головний отаман віддав наказ про Перший зимовий похід. Тоді в тил більшовиків і денікінців було перекинуто близько 5000 солдатів. До складу південної колони отамана Михайла Омеляновича-Павленка увійшла Запорізька дивізія, 3-й кінний полк і штаб армії, до складу північної колони отамана Юрія Тютюнника — Київська й Волинська дивізії. Колони рухалися різними маршрутами, деморалізувавши Червону армію.

За оцінками військових істориків, Перший зимовий похід став героїчною сторінкою військового мистецтва, під час якого українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами. Досягнута головна мета — збережена армія У.Н.Р. Стратегічне значення Зимового походу можна коротко звести до таких пунктів: