Максим Бутченко - Петлюра. Боротьба

Мені, народженому в Радянському Союзі, тривалий час ім’я Симона Петлюри ні про що не говорило. Радянська історія відводила йому роль лиходія. З такою байдужістю я прожив довгі роки, напевно, як і багато мешканців України, які до Симона Васильовича не мають особливого інтересу. Байдужість і злість до Петлюри — ось головне досягнення радянської, а потім уже й російської пропаганди. Якось я задумався, чому таким чорним кольором забарвлений його силует, чому слово «петлюрівець» має негативний відтінок, чому радянсько-російська влада так його ненавидить? Навіть Володимир Путін висловився про Петлюру негативно, назвавши його «людиною нацистських поглядів, антисемітом, який винищував євреїв під час війни». І тоді я почав читати про нього, вивчати архіви, досліджувати спогади. Яким було моє здивування, коли в один момент я зрозумів: державність України не відбулася б без Петлюри!

Судіть самі: березневий похід на Київ виявився невдалим, більшовики підтягнули резерви, війська У.Н.Р. змушені були відступити. Петлюра сподівався на розпад Червоної армії, особливо коли до українців перейшла російська Тульська бригада. Тому було знову створено лівий уряд, куди увійшли партії УСДРП і УПСР, проте він не поспішав виконувати вимоги про підконтрольність Директорії Раді міністрів. На ту пору саме Симон Васильович залишався найвпливовішим, найпопулярнішим політиком, вождем України. Тим часом зі складу Директорії вийшли майже всі учасники, залишилися тільки Макаренко і Петрушевич у Галичині.

Петлюра риторично запитував у лівих: «Що робити з Україною? Ситуація складна, ми тупцюємо на місці й нічого не робимо». Проблема в тому, що в У.Н.Р. не було надійного тилу, а фронт без тилу не міг існувати. У ці весняні дні стало зрозуміло — в армії катастрофа. Практично не було поставок озброєння, боєприпасів, амуніції, медикаментів. Усі сусіди не так хотіли торгувати з Українською республікою, як бажали захопити бодай частину її території. Україна опинилася в щільному оточенні ворогів.

9 травня було оголошено новий склад лівого кабінету Бориса Мартоса. Ключові посади обійняли соціал-демократи. За два дні відбулася військова нарада, на якій кожен пропонував своє — хто рекомендував удертися до Галичини й там залишитися, хто вимагав примиритися з Польщею, а ліві знову заговорили про Трудові ради. У той же час праві в стані українців залишилися незадоволеними. 12 травня Петлюра звернувся з декларацією до народу, закликав спиратися на власні сили й публічно відмовився від співпраці з Антантою, яка так нічим і не допомогла українцям — французькі війська залишили Одесу.

Уся республіка в середині 1919 року — це Поділля й Волинь, найбільш відсталі повіти, де про будь-яку промисловість не було й гадки. Доходило до того, що Петлюра звертався до Червоного хреста з проханням про медикаменти для мешканців та армії, але так нічого й не отримав.

Внутрішня історія Директорії також сповнена трагізму: конкуренція, протиріччя, навіть постійні заколоти — усе це руйнувало республіку в той час, коли необхідна була віра, щоб не покидати боротьбу. Так, наприкінці травня 1919 року заколот учинив отаман Оскілко. Начальник контррозвідки У.Н.Р. Микола Чеботарів вчасно розкрив змову й доповів Петлюрі. Але в ніч на 29 травня отаман Оскілко зважився на відчайдушний крок — він заарештував прем’єр-міністра Мартоса та його міністрів і проголосив себе «Головнокомандуючим усіма збройними силами Наддніпрянської України». У своєму зверненні отаман обіцяв установити порядок, пояснюючи причини поразки на фронті «зрадою лівих соціалістів». Оскілко уявляв себе в ролі рятівника і прагнув усунути Петлюру від керівництва. Бунтар відправив у ставку Головного отамана на станцію Здолбунів сотню своїх поплічників, які повинні були заарештувати Петлюру. Але ті наказ не виконали — вистачило тільки невеликого загону з особистої охорони Симона Васильовича, щоб відбитися від оскілківців. Сам бунтівник у паніці втік через польську лінію фронту.

А ці події тривалий час були незрозумілими багатьом українським патріотам, які читали про них уже через багато десятиліть. Ідеться про те, що 9 червня в Проскурові була розкрита нова змова на чолі з полковником Болбочаном. Ще після першої змови й арешту (полковник здавав позиції червоним майже без бою) Болбочана вислали до Галичини. Цього разу нитки вели до уряду З.У.Н.Р. Серед змовників були лідери карликових партій, які не брали участі в розподілі влади — «самостійники», народні республіканці, хлібороби-демократи та інші. Також «засвітилися» колишній гетьманець В’ячеслав Липинський, колишній директор Опанас Андрієвський та екс-міністр Кость Мацієвич. Вони переконали Болбочана, що Петлюра безпорадний і війська одразу ж виступлять проти нього. Як тільки Запорізький корпус прибув у розташування військ Петлюри, був розроблений план перевороту. Організатори змови зустрілися з прем’єром Мартосом і ультимативно запропонували Петлюрі відмовитися від поста Головного отамана, передавши командування Болбочану. Ще одна делегація від козаків і семи командирів Запорізького корпусу звернулася до Петлюри з вимогою відновити Болбочана на посаді командира корпусу. Але Петлюра категорично відмовився. Як наслідок, деякі командири полків Запорізького корпусу вирішили проігнорувати наказ Петлюри й обрали своїм командиром Болбочана, переконавши державного інспектора корпусу погодитися на це призначення. Болбочан прийняв командування корпусом, провів огляд і заарештував законного командувача Сальського. Планувався й арешт Петлюри. У ніч на 10 червня Симон Васильович оголосив Болбочана поза законом і наказав заарештувати. Невеликий загін полку імені Дорошенка швидко це зробив. Наступного дня на станції Чорний острів відбувся суд, який засудив Болбочана до розстрілу. Голова петлюрівської охранки Чеботарів особисто застрелив бунтівника-полковника. Решта учасників змови зникла. Одне слово, цей вердикт виявився наслідком низки змов і заколотів. Можна лише припустити, що якби Оскілко не підняв бунт, то вирок Болбочану не був би таким суворим. Однак і сам полковник піддався на умовляння бунтівників, які прагнули тільки одного — скинути Петлюру.