Максим Бутченко - Петлюра. Боротьба

«У Кам’янець-Подільському повстання лівих партій! Трудовий комітет закликає приєднатися до російських братів-більшовиків, а Петлюру розстріляти. Терміново потрібно діяти!»

Поблизу річки Ірпінь на невеликому пагорбі зеленіла трава. Вона мала такий насичений колір, що здавалося, ніби хтось дбайливою рукою пофарбував траву густою фарбою, яка знищила всі залишки зимової сірості. Густа трав’яна чуприна покрила узгір’я і спуск до води; і навіть маленька стежинка так заросла, що її ледве можна було помітити. Така буйна флора була невластивою середині березня 1919 року.

Неподалік від річки стояли українські бійці, розвантажували віз із ящиками, заносили провіант під навіс, натягнутий у тіні дерев. Січові стрільці після двадцяти днів відпочинку зробили несподіваний для червоних кидок — 18 березня Петлюра пішов на Київ. Основні сили більшовиків стояли в Жмеринці, далеко від столиці, тому наступ був успішним. Республіканці захопили Коростень, Новоград-Волинський, Житомир — пройшли з боями майже 200 миль. І ось тепер вони опинилися недалеко від Великого міста, а в більшовиків не було резерву, щоб відбитися від українців.

Симон Васильович вийшов з намету, щоб подивитися, що відбувається в таборі. Після повстання лівих партій, — яке, однак, швидко вдалося придушити, — становище погіршилося. Весь запал у соратників Петлюри зник так швидко, як і бажання боротися. Навесні багато хто виїжджав з У.Н.Р. за кордон — Шаповал, Винниченко, Грушевський. Виголошувати полум’яні революційні промови легше, ніж цю революцію захистити. Зрадили, виявили малодушність, утекли — віддали Україну на поталу червоним. Хто зміг подолати свою слабкість і стати над своїм страхом? Хто не піддався жовчі розчарування і страху за своє життя? Чи багато таких?

Симон Васильович пройшовся між рядами возів, подивився, у якому стані машини, поговорив з начштабу Мельником, який зміг зібрати 12 тисяч багнетів для походу на Київ. Важкі думки обсіли голову Петлюри — він хвилювався за Ольгу й Лесю. Уже третій день не було від них звісток — як вони там? У теплі чи ні? Чи здорові й ситі? Чи живі? Петлюру терзали докори сумління — замість того, щоб вивезти сім’ю до Європи, у безпечне місце, він залишився в Україні. Це двояке почуття роздирало його, і він не міг визначитися, що для нього важливіше: незалежність країни чи поклик інстинкту батька вберегти своїх рідних?

Щоб якось відволіктися, Симон Васильович вийшов на пагорб, з якого було чудово видно річку й передмістя Києва. Він сів на камінь, дістав аркуш паперу, олівець і почав писати:

«Необхідно в цей час — переходовий — утримати політично-державну рівновагу і не робити нерозважливих кроків, які мали би дуже зле вплинути на нашу державність. Отже, зважаючи на внутрішню і закордонну ситуацію, проводити політику так, щоб зберегти перш за все наше майно, на яке знайдеться чимало охочих. В зв’язку з цим точно треба придержуватись такої лінії: Верховний Уряд У.Н.Р. залишається той же, як і раніш, на чолі зі мною. Одночасно я приймаю заходи до реконструкції уряду, до якого увійшли би представники цілої нації, а не лише ті течії, що досі заступлені були в уряді. Правительство має бути зорганізовано по діловому принципу — отже люди, що увійдуть до нього, мають зробити це незалежно од своєї партійної приналежності…

Всяку допомогу в цій справі треба робити з боку Державної влади. Коли повстання під гаслом У.Н.Р. в Україні буде ширитись — там буде організований тимчасовий комісаріат. Який, працюючи в одному напрямку з нами, підготовить ґрунт для об’єднання розколоченого моря різноманітних народних течій і настроїв. Багато ще прийдеться нам перетерпіти, але не будемо духа і віри гасити. Більше надії і певності в наше діло — і перемога над усіма труднощами буде на нашому боці. Бажаю і Вам в Ваших нелегких обставинах схоронити потрібну витривалість та енергію для добра нашої дорогої України.

З правдивою повагою до Вас

Петлюра». [32] Цит. за: https://archives.gov.ua/Publicat/AU/AU_1_2017/1.pdf

Він іще раз прочитав текст, подивився на свій почерк, немов хотів визначити, що ховається між словами. Ніхто не повинен знати, як важко даються йому ці слова, адже кожен його крок, кожна дія миттю може погубити або воскресити Україну. Він фізично відчув, який важкий тягар лежить на його плечах. Стало сумно й одночасно легко, адже вибір у нього невеликий. Симон Васильович подивився на небо. Сонечко почало пригрівати, птахи граційно ширяли над самісінькою землею, вишукуючи повітряні потоки. Весняне теп­ло перетворило курган на подобу замку, що височіє над усім світом; і той, хто опинився на його височині, міг побачити майбутнє. Стало нестерпно тихо, ніби простір, який був заморожений узимку, ледве-ледве відходив від холодної нерухомості, іноді завмираючи і скляніючи. І тоді Петлюра задеревів, скам’янів, перетворився на ідола, який стояв тут тисячу років; і вітер — його єдиний супутник, і дощ — єдиний гість. Симон Васильович раптом відчув спокій, який ніколи не відчував. Життя — це світло.